Жорж Санд - Консуело

— Але це ще не підстава для того, щоб ви тримали її за руку, — відповіла маркграфиня, оглядаючи Консуело з голови до ніг. — Ідіть, пані, і сідаєте біля клавесина! Рада вас бачити; ви нам проспіваєте, коли все товариство буде в зборі. Маестро Порпора, вітаю вас! Прошу мене вибачити, якщо я не займуся вами: я тільки зараз помітила, що в моєму туалеті дечого не вистачає. Дочко моя, поговоріть трохи з маестро Порпорою; це людина великого таланту, я його поважаю.

Промовивши це хрипким, немов у солдата, голосом, товста маркграфиня ваговито повернулася й вийшла до своїх покоїв. Не встигла вона вийти, як її дочка, принцеса, підійшла до Консуело й знову із делікатною, зворушливою прихильністю взяла її за руку, наче бажаючи показати, що вона протестує проти брутальності своєї матері. Потім вона почала розмовляти з Консуело й Порпорою, простим і милим обходженням виявляючи їм свою увагу. Консуело тим більше оцінила цей ласкавий прийом, що з появою деяких осіб вона помітила в манерах принцеси холодність і стриманість, соромливу й у той же час горду, від якої вона, мабуть, відмовилася винятково заради маестро та його учениці.

Коли майже всі були в зборі, увійшов парадно одягнений граф Ґодіц, що обідав у гостях, і, немов сторонній, наблизився до своєї шляхетної дружини, довідався про її здоров'я й поцілував у неї руку. Маркграфиня мала слабкість уважати себе особою ніжної статури. Вона напівлежала на кушетці, щохвилини нюхаючи флакон із солями, і приймала гостей із виглядом, який здавався їй томливим, а по суті, зневажливим; коротше кажучи, це мало такий кумедний вигляд, що Консуело, спочатку роздратована її брутальністю, зрештою почала вважати її вкрай забавною й збиралася досхочу потішитися з неї вдома, описуючи її своєму другові Беппо.

Принцеса підійшла до клавесина й за кожної нагоди, коли мати не дивилася на неї, зверталася до Консуело то з якими-небудь словами, то з усмішкою. Завдяки цьому Консуело вловила сценку, що розкрила їй таємницю захованих сімейних відносин. Граф Ґодіц підійшов до пасербиці, взяв її руку, підніс до губ і протримав так кілька секунд, дуже виразно при цьому дивлячись на неї. Принцеса відсмикнула руку, сказавши кілька холодних, чемних слів. Граф пропустив їх мимо вух, але не зводив очей із пасербиці.

— Ну що, мій прекрасний янголе, — мовив він, — все така ж смутна, все така ж сувора, все така ж закутана до самого підборіддя? Можна подумати, що ви збираєтеся стати черницею!

— Дуже можливо, що тим я й скінчу, — напівголосно відповіла принцеса. — Світське товариство аж ніяк не вселило мені великого потягу до його втіх.

— Товариство боготворило б вас, було б коло ваших ніг, якби тільки ви не прагнули своєю суворістю тримати його на відстані. Що ж стосується монастиря — невже у ваші роки і з вашою красою ви могли б примиритися з його жахами?

— У роки, коли я була веселіша та красивіша, ніж нині, — відповіла вона, — я перенесла жах іще більш суворого ув'язнення, хіба ви забули? Одначе, графе, припиніть розмову зі мною: матінка дивиться на нас.

Граф негайно, ніби його штовхнули, відійшов од пасербиці, наблизився до Консуело й з поважністю поклонився їй; потім, сказавши їй кілька слів про музику взагалі, він відкрив ноти, покладені Порпорою на клавесин, і, удаючи, начебто шукає якесь місце, із приводу якого хоче одержати від неї пояснення, нагнувся над пюпітром і тихо промовив:

— Учора вранці я бачив дезертира, і дружина його передала мені вашу записку. Я прошу красуню Консуело забути таку собі зустріч, а замість її мовчання я забуду такого собі Йосифа, щойно поміченого мною в передпокої.

— Такий собі Йосиф — талановитий артист; йому недовго ще залишатися в передпокої, — відповіла Консуело. Виявивши ревнощі маркграфині та подружню покірність графа, вона зовсім заспокоїлася відносно наслідків своєї пригоди в Пассау. — Йосиф — мій брат, — вела вона далі, — мій товариш, мій друг. Мені нема чого червоніти за свої почуття до нього й нема чого приховувати. Єдино, про що я можу прохати вашу ясновельможність, — це про деяку поблажливість до мого голосу та про невелике протегування Йосифу в майбутніх його дебютах у царині музики.

— Моя підтримка Йосифу забезпечена, а вашим чудесним голосом ви вже привели мене в захват. Але я тішу себе надією, що такий собі жарт з мого боку ніколи не був сприйнятий вами всерйоз.

— Я ніколи не була настільки самовпевненою, пане графе, а до того ж знаю, що жінці не слід похвалятися, коли вона стає предметом такого жарту.

— Облишмо це, синьйоро, — сказав на закінчення граф; маркграфиня-вдова не спускала з нього очей, і йому не терпілося перемінити співбесідницю, щоб не збудити підозр дружини. — Сподіваюся, що знаменита Консуело зуміє пробачити веселий жарт, допущений мною в подорожі, а в майбутньому вона може розраховувати на повагу й відданість графа Ґодіца.

Він поклав ноти назад на клавесин і попрямував, посміхаючись улесливо назустріч особі, про яку доповіли з великою врочистістю. До кімнати ввійшов маленький чоловічок, якого можна було прийняти за переодягнену жінку, до того він був нарум'янений, завитий, виряджений, ніжний, милий і надушений. Саме про нього Марія-Терезія говорила, що хотіла б оправити його в перстень; про нього ж вона сказала, що зробила з нього дипломата, не маючи можливості зробити що-небудь краще. То був усесильний перший міністр Австрії, улюбленець і навіть, як запевняли, коханець імператриці, — словом, не хто інший, як знаменитий Кауніц[237], державний муж, який тримав у своїй білій руці, прикрашеній багатобарвними перснями, всі хитросплетення європейської політики.

Він, здавалося, із серйозним виглядом вислуховував так званих серйозних людей, які підходили до нього поговорити про серйозні справи. Але раптом він перервав свою мову на півслові.

— Хто це там біля клавесина? — запитав він графа Ґодіца. — Чи не та це дівчинка, про яку мені говорили, улюблениця Порпори? Бідолаха Порпора! Мені б хотілося що-небудь зробити для нього, але він так вимогливий, так химерний; всі артисти або бояться, або ненавидять його. Коли заговориш про нього, то немов показуєш голову Медузи[238]. Одному він говорить, що той співає фальшиво, іншому — що його твори нікуди не годяться, третьому — що успіх він має тільки завдяки інтригам. І він іще хоче, щоб після таких слів, доречних у вустах Ґурона[239], його слухали й віддавали належне його таланту! Чорт забирай! Не в лісовій же глухомані ми живемо! Відвертість у нас не в моді, і з правдою далеко не виїдеш. А дівчинка