Жорж Санд - Консуело

Але подумай, яка я нещасна! Подумай, яка в мене складна, дивна й сумна доля. Навіть ставши на шлях самовідданості, я так заплуталася, мене настільки роздирають суперечності, що я не можу йти туди, куди кличе мене серце, не розбивши цього серця, що жадає творити добро й правою й лівою рукою. Якщо я присвячу себе одному, то залишаю й прирікаю на загибель іншого. У мене коханий чоловік, але я не можу бути його дружиною, тому що цим я вб'ю мого прийомного батька; з іншого боку, виконуючи дочірній обов'язок, я вбиваю свого чоловіка! У Писанні сказано: «Залиш батька свого й матір свою та йди за чоловіком своїм…» Але насправді я й не дружина й не дочка. Закон не висловився щодо мене, і суспільство не подбало про мою долю. Моє серце саме мусить зробити вибір; однак не пристрасна любов керує ним, і мені не доводиться вибирати між обов'язком і пристрастю. Альберт і Порпора однаково нещасні, обом однаково загрожує божевілля або смерть. Я однаково необхідна й тому й іншому… Треба пожертвувати ким-небудь із двох.

— А навіщо? Якщо ви вийдете заміж за графа, чому б Порпорі не жити біля вас? У такий спосіб ви б вирвали його з лабетів убогості, воскресили своїми турботами й водночас виконали б стосовно обох свій обов'язок.

— О! Якби це було можливим! Присягаюся тобі, Йосифе, я відмовилася б і від мистецтва й від волі! Але ти не знаєш Порпору, — він жадає слави, а не добробуту й безтурботного життя. Він живе у злиднях, не помічаючи їх, страждає від них, не розуміючи причини цього страждання. До того ж, постійно мріючи про тріумфи й поклоніння, він не зміг би зволити примиритись із людським співчуттям. Повір мені, його тяжке становище більшою мірою є наслідком його власної зневаги й гордості. Якби він сказав тільки слово, і в нього знайшлися б друзі й з радістю прийшли б до нього на допомогу. Але справа не тільки в тому, що він ніколи не звертав уваги на те, повна чи порожня його кишеня (ти бачив, що це стосується і його шлунка), — він зволів би, замкнувшись у кімнаті, краще вмерти з голоду, ніж піти за милостями у вигляді обіду до свого кращого друга. Йому здавалося б принизливим для музики, якби хто-небудь міг запідозрити, що він, Порпора, має потребу в чому-небудь, окрім своєї геніальності, клавесина й пера. От чому посланник і його подруга, які так люблять і шанують маестро, навіть не підозрюють про його злидні. Вони знають, що старий живе в невеликій непоказній кімнаті, але гадають, начебто він шанувальник темряви й безладдя. Адже він сам говорить їм, що не зміг би писати в іншій обстановці. Я ж знаю, що це зовсім не так. Я бачила, як він у Венеції забирався на дахи, шукаючи натхнення в спогляданні неба і шумі моря. Його приймають у потертому костюмі, облізлій перуці, дірявих черевиках і вважають, що роблять ласку. «Він любить неохайність, — кажуть люди, — це вразливе місце старих і артистів. Його лахміття йому миле, а в нових черевиках, мабуть, він і ходити не зумів би». Порпора це підтверджує. А я в свої дитячі роки бачила його вишукано одягненим, завжди надушеним, чисто виголеним; він кокетливо потрушував над органом і клавесином мереживними манжетами. Але тоді він міг бути таким, нікому не зобов'язуючись. Порпора ніколи не погодився б жити в ледарстві й невідомості десь у глибині Чехії, за рахунок своїх друзів. Не минуло б і трьох місяців, як він почав би проклинати й лаяти всіх, уявляючи, що існує змова проти його життя й вороги посадили його під замок, аби перешкодити йому видавати й ставити на театрі свої твори. Обтрусивши порох з ніг своїх, він утік би одного прекрасного ранку у свою мансарду, до свого поїденого пацюками клавесина, до своєї згубної пляшки й дорогоцінних рукописів.

— А хіба не можна вмовити вашого графа Альберта переїхати до Відня, до Венеції або до Дрездена, до Праги — словом, до якого-небудь музичного міста? Адже ви будете достатньо багатими, щоб оселитися де завгодно, оточити себе музикантами, займатися мистецтвом і надати марнославству Порпори свободу дій, не перестаючи піклуватися про нього.

— Як можеш ти задавати мені таке питання після того, як я розповіла тобі, про здоров'я й характер Альберта? Хіба може бувати в юрбі злих і дурних людей, іменованій світом, людина, якій обтяжливо бачити байдуже обличчя! А з якою іронією, з якою холодністю та презирством поставився б світ до цього святого, до цього фанатика, який нічого не розуміє ні в його законах, ні в його звичаях, ні в його звичках. Альберта настільки ж небезпечно піддавати таким випробуванням, як і старатися, щоб він забув мене, хоча зараз я й намагаюся це зробити.

— Одначе будь-яке лихо здасться йому менш страшним, аніж розлука з вами, запевняю вас. Якщо Альберт вас любить по-справжньому, він усе витерпить. А якщо він не любить настільки, щоб усе витерпіти й на все погодитися, він вас забуде.

— Ось чому я чекаю й нічого не вирішую. Підбадьорюй мені, Беппо, і не залишай мене, — нехай буде хоч одна душа, якій я могла б вилити своє горе і яка б підтримувала в мені надію.

— О сестрице! Будь спокійна! — вигукнув Йосиф. — Якщо мені судилося принести тобі хоч маленьке полегшення, я безмовно буду терпіти всі спалахи Порпори; готовий навіть виносити його побої, якщо це може відволікти його від бажання мучити й засмучувати тебе.

Розмовляючи з Йосифом, Консуело не переставала працювати: готувала з ним для всіх трьох, лагодила білизну Порпори. Вона додала необхідні для маестро меблі, заносячи непомітно до кімнати одну річ за іншою. Прекрасне крісло, дуже широке й добре набите волоссям, замінило солом'яний стілець, на якому він давав відпочинок своїм старечим, одряхлілим кісткам. Солодко поспавши в ньому після обіду, він насупив брови й здивовано запитав, звідки взялося таке гарне крісло.

— Хазяйка прислала його сюди; це старе крісло заважало їй, і я погодилася поставити його в куток, аж поки воно їй знадобиться.

Консуело обновила також і матраци вчителя, але він не зробив ніяких зауважень щодо зручності ліжка, сказавши лише, що останніми ночами він перестав страждати від безсоння. Консуело відповіла, що це варто приписати каві й утриманню від горілки. Одного разу вранці Порпора, надягши чудовий халат, зі стурбованим виглядом запитав Йосифа, де він його розшукав. Йосиф, як було домовлено з Консуело, відповів, що, прибираючи в