Жорж Санд - Консуело

мистецьки й терпляче приготовлена для нього Консуело одночасно із шоколадом; Йосиф, по новому знаку своєї подруги, щойно приніс її зовсім гарячою.

— О, нектар богів! О, друг музикантів! — вигукнув Порпора, насолоджуючись кавою. — Який ангел, яка фея принесла тебе з Венеції під своїм крилом?

— Диявол! — відповіла Консуело.

— Ти ангел і фея, миле моє дитя, — лагідно мовив Порпора. — Я прекрасно бачу, що ти любиш мене, піклуєшся про мене, хочеш зробити мене щасливим. Навіть цей бідолашний хлопчик і той цікавиться моєю долею, — додав він, помітивши Йосифа; юнак, стоячи на порозі передпокою, дивився на нього вологими, блискучими очима. — Ах, бідолашні мої діти, ви хочете скрасити моє жалюгідне життя! Безрозсудні! Ви самі не знаєте, що робите! Я приречений на розпач, і кілька днів любові та благополуччя змусять мене ще гостріше відчути жах моєї долі, коли ці дивовижні дні відлетять.

— Я ніколи не покину тебе, завжди буду твоєю дочкою, завжди буду твоєю служницею! — вигукнула Консуело, обіймаючи його за шию.

Порпора сховав свою лису голову за нотним зошитом і розридався. Консуело і Йосиф теж заплакали, а Келлер, що з любові до музики все ще стояв у передпокої і, щоб виправдати свою присутність, заходився приводити до ладу перуку господаря, побачивши через напіввідчинені двері цю зворушливу картину скорботи маестро, дочірньої відданості Консуело та замилування Йосифа, чиє серце також починало сповнюватися любов'ю до знаменитого старця, упустив з рук гребінця і, сприйнявши в побожному розчуленні перуку Порпори за свою носову хустку, підніс її до очей.

Протягом кількох днів Консуело через застуду змушена була сидіти вдома. Під час своєї тривалої й сповненої пригод подорожі вона не боялася зміни погоди, примх осені, то жаркої, то дощової та холодної, залежно від місцевості, якою вони проходили. Легко одягнена, у солом'яному капелюшку, не маючи ні плаща, ні зміни одягу, коли їй доводилося потрапляти під дощ, вона однак жодного разу навіть не захрипла. Але заледве вона стала ув'язненою темної, сирої, погано провітрюваної квартири Порпори, як холод і недуга послабили її енергію та вплинули на горло. Перешкода ця дуже дратувала Порпору. Він знав, що його учениці слід було квапитися, щоб дістати запрошення до італійської опери, оскільки пані Тезі, що раніше прагнула їхати до Дрездена, тепер, здавалося, почала вагатися, зваблена наполегливими проханнями Кафаріелло й блискучими пропозиціями Гольцбауера, який жадав залучити на імператорську сцену знамениту співачку. З іншого боку, Корилла, лежачи ще в постелі через післяпологові ускладнення, силкувалася за допомогою друзів, знайдених у Відні, схилити на свій бік директора й ручалася, що у разі необхідності зможе дебютувати вже через тиждень. Порпора жагуче бажав, аби Консуело дістала запрошення й заради її самої, й заради успіху своєї опери, яку він сподівався просунути на сцену разом зі своєю ученицею.

Сама ж Консуело не знала, на що зважитися. Взяти на себе зобов'язання — значило віддалити хвилину побачення з Альбертом, внести жах і сум'яття в родину Рудольштадтів: ті, звичайно, не очікували, що вона знову з'явиться на сцені. З їхнього погляду це було б рівнозначно відмові від честі ввійти до їхньої родини, а для молодого графа це означало б, що вона віддає перевагу славі та волі над ним. З іншого боку, відмовившись од запрошення, вона погубила б останні надії Порпори, виявивши, у свою чергу, таку невдячність, яка отруїла б йому життя, внесла б у нього гіркоту й розчарування, — словом, завдала б йому останнього удару. Консуело, лякала необхідність зробити вибір: адже будь-яке рішення завдавало смертельної рани людям, дорогим її серцю; і її опановувала глибока туга. Здоровий організм урятував її від серйозної недуги. Але в ці дні тривоги та страху Консуело, охоплена пропасним тремтінням і тяжкою слабістю, то сидячи навпочіпки біля жалюгідного вогню, то бродячи з однієї кімнати в іншу в турботах по господарству, навіть жадала важко занедужати, у надії, що хвороба позбавить її виконання суворого обов'язку.

Порпора, що на якийсь час було просвітлів, знову зробився похмурим, дратівливим, несправедливим, тільки-но побачив, що Консуело — джерело його надій, опора його мужності — раптом засмутилася й завагалася. Замість того щоб підтримати, надихнути дівчину своєю бадьорістю та ніжністю, тепер він ставився до неї з хворобливим роздратуванням, і це остаточно привело в жах Консуело. Старий, — то безвольний, то буйний, то лагідний, то гнівний, — був змучений тією самою іпохондрією, якій незабаром судилося знищити Жан-Жака Руссо[234]: він усюди бачив ворогів, переслідувачів, невдячних, не помічаючи, що його підозрілість, його запальність і несправедливість викликають і почасти пояснюють ті погані наміри та вчинки, в яких він звинувачував інших. Ображені ним спершу вважали його за божевільного, потім пояснювали його вчинки злістю й нарешті вирішували, що треба позбутися його, убезпечити себе або навіть помститися йому. Між ницим плазуванням і похмурою мізантропією є щось середнє, чого Порпора не розумів, та так ніколи й не зрозумів.

Консуело, зробивши кілька даремних спроб і переконавшись, що маестро менш аніж будь-коли схильний благословити її на любов і шлюб, безмовно скорилася й уже не викликала свого нещасного вчителя на відверті розмови, які тільки все більше й більше посилювали його упередження. Вона перестала згадувати навіть ім'я Альберта й готова була підписати всякий контракт, який буде бажаний Порпорі. Залишаючись наодинці з Йосифом, вона розкривала йому свою душу, і це приносило їй полегшення.

— Дивна в мене доля, — часто говорила вона йому, — небо наділило мене талантом, душею, здатною відчувати мистецтво, потребою до волі, любов'ю до гордої, доброчесної незалежності, але в той же час замість холодного, лютого егоїзму, який забезпечує артистам силу, необхідну, аби пробити собі дорогу крізь небезпеку та спокуси життя, небесна воля вклала в мої груди ніжне, чутливе серце, яке б'ється тільки для інших, яке живе тільки самопожертвою. І ось під впливом двох протилежних сил життя моє минає марно, і я ніяк не можу досягти мети. Якщо я народжена бути самовідданою, нехай Бог відніме в мене схильність до поезії, захоплення мистецтвом та жадобу волі, що перетворюють мою самовідданість на катування, на муки. Якщо ж я народжена для мистецтва, для волі, нехай він вийме з мого серця жалість, почуття дружби, дбайливість, страх перед стражданнями, заподіюваними іншим, — словом, усе те, що отруюватиме успіх і заважатиме моїй кар'єрі.

— Якби мені було дозволено дати тобі пораду, моя бідолашна Консуело, — відповідав Гайдн, — я сказав би: «Слухайся голосу свого таланту й заглуши голос серця». Але тепер я добре знаю тебе, ти не зможеш цього зробити.

— Ні, не зможу! І, здається, ніколи не зможу!