Жорж Санд - Консуело

«Я ж бо прекрасно це помітив», — зазначив подумки Йосиф.

— Ну, маестро, вам доведеться дозволити мені змінити цей звичай. Шкідливо спати в кімнаті, що не провітрюється й не прибирається щодня. Я беруся щодня акуратно відновлювати безладдя, яке вам до душі, після того як Беппо підмете й прибере кімнату.

— Беппо! Беппо! Що це таке? Я не знаю ніякого Беппо!

— Беппо — це він, — сказала Консуело, вказуючи на Йосифа. — У нього таке неблагозвучие ім'я, що воно різало б вам вухо щохвилини. Я дала йому перше-ліпше, яке мені спало на думку венеціанське ім'я. Беппо — це добре, коротко, його навіть можна проспівати.

— Як хочеш, — відповів уже м'якше Порпора, перегортаючи свою оперу, зібрану в один зошит, і знайшовши її в повному порядку.

— Погодьтеся, маестро, — сказала Консуело, побачивши, що він усміхається, — адже так зручніше?

— А! Ти завжди хочеш мати рацію! — заперечив маестро. — Все життя будеш упертою.

— Ви снідали, маестро? — запитала Консуело, що звільнилася нарешті від Келлера.

— А сама ти снідала? — відповів запитанням Порпора, нетерпляче й разом з тим дбайливо.

— Я снідала. А ви, маестро?

— А цей хлопчик, цей… Беппо, він їв що-небудь?

— Він поснідав. А ви, маестро?

— Ви, значить, знайшли тут що перекусити. Я вже не пам'ятаю, чи були в мене які-небудь припаси.

— Ми відмінно поснідали. А ви, маестро?

— «А ви, маестро!» «А ви, маестро!» Та забирайся ти до дідька із твоїми запитаннями! Яке тобі діло?

— Маестро, ти не снідав, — мовила Консуело, що часом дозволяла собі з венеціанською фамільярністю говорити Порпорі «ти».

— Ах! Я бачу, що в мій дім уселився диявол. Вона не залишить мене у спокої! Ну йди сюди і проспівай мені цю фразу: постарайся, прошу тебе!

Консуело підійшла до клавесина й проспівала потрібну фразу; Келлер, завзятий шанувальник музики, стояв в іншому кінці кімнати, напіввідкривши рот, не випускаючи з рук гребінця. Маестро, незадоволений фразою, змусив Консуело повторити її разів тридцять, вимагаючи, щоб вона наголошувала то на одних, то на інших нотах, і все домагаючись якогось відтінку із упертістю, що могла зрівнятися тільки з терпінням і покірністю Консуело. У цей час Йосиф, по даному нею знаку, пішов за шоколадом, який вона сама приготувала, поки Келлер ходив за її дорученнями. Беппо приніс шоколад і, вгадавши, чого хотіла Консуело, тихенько поставив його на пюпітр, не привертаючи уваги вчителя; Порпора негайно ж машинально взяв його, налив собі в чашку й випив з великим апетитом. Другу чашку було принесено й випито в такий же спосіб, та ще з хлібом, намазаним маслом. Консуело, що любила іноді подратувати вчителя й бачила, з яким задоволенням він їсть, сказала йому:

— Я прекрасно знала, маестро, що ти не снідав.

— Правда, — відповів він спокійно. — Здається, просто забув. Зі мною це часто трапляється, коли я пишу, і помічаю я це вже вдень, відчувши в шлунку різь і спазми.

— І тоді ти п'єш горілку, маестро?

— Хто тобі сказав, дурко?

— Я знайшла пляшку.

— Яке тобі діло? Не заборониш же ти мені пити горілку?

— Так, забороню! Ти не пив у Венеції й добре почувався.

— Твоя правда, — зі смутком мовив Порпора, — там мені здавалося, що все так погано; думалося, що тут піде краще. Тим часом усе тут погіршується — і становище моє, і здоров'я, і образи… усе… — І він затулив обличчя руками.

— Хочеш, я скажу, чому тобі так важко тут працювати? — заговорила Консуело, що хотіла як-небудь вивести вчителя з пригніченого стану духу. — У тебе тут немає твоєї гарної кави по-венеціанськи, що дає стільки сил і веселощів. Ти збуджуєш себе за способом німців — пивом і настоянками, а тобі це шкідливо.

— Іще раз твоя правда. Чудова моя кава по-венеціанськи! О, це було невичерпне джерело дотепів і великих ідей! Пробуджуючи геній і натхнення, вона живлющою теплотою розливалася по моїх венах. Усе, що п'єш тут, або наводить тугу, або зводить з розуму.

— Ну що ж, маестро, пий свою каву!

— Тут? Каву? Не хочу: з нею занадто багато клопоту. Потрібен камін, прислуга, посуд, який миють, пересувають, б'ють із різким гуркотом, коли ти весь у полоні гармонії. Ні, не треба. Уже краще поставити пляшку на підлогу біля своїх ніг; це й зручніше й скоріше.

— Але пляшка також б'ється. Я сьогодні вранці її розбила, збираючись поставити в шафу.

— Як! Ти розбила мою пляшку? Ах ти маленька потвора! Не знаю, що мене зупиняє, а то я охоче зламав би свій ціпок об твою спину!

— Ну так! Ви це говорите вже цілих п'ятнадцять років, а поки що жодного разу не дали мені й щигля, — я зовсім не боюся.

— Базіко, ти співатимеш? Звільниш ти мене від цієї проклятої фрази? Б'юся об заклад, що дотепер ти ще не знаєш її, ти так байдужлива сьогодні.

— Зараз переконаєтеся, знаю я її напам'ять чи ні, — сказала Консуело, швидко закриваючи зошит.

І вона проспівала фразу так, як сама розуміла її, тобто зовсім інакше, ніж було у Порпори. Хоча вона вгадала з першого разу, що він заплутався у своїх задумах і, розробляючи тему, спотворив основну думку, але, знаючи характер свого вчителя, не дозволила собі дати йому пораду: з духу суперечності він відкинув би її. Консуело, одначе, була переконана, що якщо проспівати фразу по-своєму, ніби з помилкою, це справить на нього враження.

Не встиг він прослухати її, як підхопився зі стільця, ляскаючи в долоні, і закричав:

— Ось воно! Ось воно! Ось те, чого я хотів і ніяк не міг домогтися! Як, чорт забирай, тобі це спало на думку?

— Хіба це не те, що ви написали? Або я випадково… Та ні, це ж ваша фраза.

— Ні! Твоя, крутійко! — вигукнув Порпора: він був сама щирість і, незважаючи на свою хворобливу, безмірну любов до слави, ніколи б не поступився істиною з марнославства. — Це ти її знайшла! Ну, повтори. Вона прекрасна, і я скористаюся нею.

Дівчина проспівала фразу кілька разів, і Порпора записав її під диктування Консуело. Тут він пригорнув ученицю до свого серця й вигукнув:

— Ти диявол! Я завжди говорив, що ти диявол!

— Добрий диявол, повірте мені, маестро! — відповіла, всміхаючись, Консуело.

Порпора, у захваті від того, що після цілого ранку безплідних хвилювань і мук фраза нарешті вдалася, почав машинально нишпорити по підлозі, намагаючись намацати шийку пляшки. Не знайшовши її, він заходився шукати на пюпітрі й через неуважність сьорбнув із чашки, що стояла там. Це була чудова кава,