Джон Сіммонс Барт - Баришник дур-зіллям, Джон Сіммонс Барт

щоб стрибати.

Лауреат так і не зрушив з місця, щоб стрибнути, а залишився сидіти на краю вершини. Він зітхнув.

— Усе це якесь страшенне безглуздя, хіба ні?

— Достоту безглуздя, — сказав старець, — але в тому немає нічого ні гарного, ні поганого. То чого зітхати?

— А чом би й ні? — запитав Ебенезер.

— А й справді, чому ні? — зітхнув старець, й Ебенезер побачив, що лежить у ліжку, а Річард Совтер стоїть, схилившись над ним.

— Клянуся бородою святої Вільгефортіс, ось нарешті й наш молодий! Олія з проскурок доктора Совтера ще жодному смертному не дала вмерти!

— Можеш тую проскурину засунути собі в сраку! — сказала одна з жінок, що була тоді на кухні, а зараз стояла біля ліжка. — Це узвар з чортополоху святої С'юзі повернув його до життя.

Совтер хутенько порахував пульс Ебенезера, а потім засунув йому до рота ложку з якимось сиропом.

— Що це за кімната, і чому я тут?

— Це один з покоїв для гостей Білла Сміта, — відказав Совтер.

— Опій! — вигукнув Ебенезер і розгніваний сів у ліжку. — Тепер я пригадую!

— Еге ж, клянуся каламутними очима святого Отиліка, саме опій дав тобі Тім Мітчелл, щоб ти добряче відпочив. Але почнімо з того, що ти був такий хворий, що ця штука ледь не забрала тебе назавжди.

— Він таки мене колись прикінчить, навмисне чи прибагом. А де він зараз?

— Тімоті? A-а, та він давно поїхав назад на плантацію свого батька в округ Калверт.

— Облудний друг! — пробурмотів поет. Він помовчав якусь хвилю, а потім, пригнічений, упав назад на подушку. — О Боже, я й забув, що одружився! А де С'юзен, і що вона сказала на моє нездужання в нашу шлюбну ніч? Бо я так гадаю, що всього лише день тому…

Жінка з кухні розреготалася.

— Та ще додай три тижні, коли ти знемагав на межі життя і смерті!

— А щодо місіс Кук, — мовив Совтер, — то я не можу сказати, як вона ся має, бо щойно ми принесли тебе сюди, як вона під опікою Тімоті подалася до капітана Мітчелла. Либонь, він уже постарався відпрацювати за тебе.

— Назад до Мітчелла!

— Еге, ну, ти ж знаєш, вона за законом зобов'язана пасти в нього свиней.

— Це вже занадто! — обурено вигукнув Ебенезер. — Хоч вона і дівка продажна, але пані Лауреатова не пастиме свиней! Приведіть її сюди!

— Та годі вже, не хвилюйтеся, — заспокоїла жінка. — С'юзі вже двічі тікала, щоб подивитися, у якому ви стані, та приготувати свій чудодійний узвар з будяка. Не маю жодних сумнівів, що вона зробить це ще раз.

— Три тижні в забутті! Не знаю, що й думати!

— Клянуся страшним сном святого Крістофера, приятелю, думай, що одужаєш, — радісно підказав йому Совтер, — а потім уже зможеш патичити пані Кук від заутрені й до вечерні, якщо дістане духу на це. Я скажу твоєму тестю, що ти знову повернувся до життя, але знадобиться ще декілька тижнів, перш ніж ти цілком відновиш здоров'я. Сила-силенна бідолах зійшла в могилу, звикаючи до тутешніх умов і клімату. — Він зібрав своє медичне приладдя й ліки та вже збирався йти. — Ага, ось ще подарунок, який залишив тобі Тім Мітчелл.

— Мій записник! — скрикнув Лауреат; Совтер подав йому знайомий гросбух із зеленим корінцем, що тепер погнувся, обтріпався та вкрився брудними плямами від усіх тих подорожувань, що йому довелося здійснити.

— Еге ж, ти згубив його в заїзді у Кембриджі, і Тім приніс його, коли останнім разом приїхав по С'юзен. Він сказав, що, може, в тебе з'являться вірші, які схочеш записати, доки відпочиватимеш тут шість місяців.

— О Боже, я думав, що його вкрали разом з моїм одягом! — Він стис його в обіймах, схвильований до краю. — Ось він, старий і відданий друг, цей гросбух — мій єдиний!

Залишившись на самоті, він відчув, що ще надто слабкий і тілом, і духом, щоб творити мистецтво, тож задовольнився тим, що прочитав результати своєї праці минулого — усе це здавалося йому тепер таким далеким. Він насправді міг скорше ототожнити себе із заплямованим і пошарпаним нотатником, аніж з такими строфами:

А що ж веселий Люд наш їв, У МЕРІЛЕНД доки там плив?

Вони здавалися йому такими чужими, наче були витвором іншої людини. Оскільки так сталося, що він відкрив свій останній запис і відтак почав просуватися до початку книги, то останньою річчю, яку він прочитав, були рядки, що призначалися для майбутньої «Мерілендіади», які він занотував, доки його авдієнція у лорда Балтимора (тобто в Берлінґейма) ще була свіжою в пам'яті: «Пишнота МЕРІЛЕНДУ незрівнянна, — було написано там; — її мешканці найдоброзичливіші; їхнє виховання не має собі рівних; її помешкання найпрекрасніші; її заїзди та харчевні найпривітніші й найзатишніші; її поля найбагатші; її суди й закони найвеличніші; її торгівля процвітає, як ніде, тощо». Ці рядки Ебенезер підписав власноруч: «Е. К., Джент, Пт & Лт Мду».

Він відкинувся назад і заплющив очі; у голові стугоніло від тих невеличких зусиль, які він доклав, переглядаючи своє творіння. «Далебіг! — сказав він сам собі. — Яку ж ціну треба було заплатити за це лауреатство! Тут нема нікого і нічого, окрім суцільних шахраїв, збоченців, халуп і бурдеїв, продажності й легкодухості! Авжеж, багато слави в тому, щоб бути співцем такої помийні!»

Що більше він розмірковував над зрадливістю долі, то більше до його страждань домішувався гнів, доки нарешті, попри втому, він вирвав із гросбуха цілий жмут віршів про море і, скориставшись із пера та чорнил, що надав йому його господар, на непочатому аркуші, котрий йому таким робом відкрився, написав:

Свавільна Доля прокляла, Гаман пустий і Дружба зла: Й в Пандори гірших бід нема, Тож Альбіон я кинуть мав: Аж серце крає, так болить, Свій Край я