Джон Сіммонс Барт - Баришник дур-зіллям, Джон Сіммонс Барт

мусив залишить Й простивсь зі Старим Світом вмить.

Але допіру він написав ці рядки, як інші непрохані вірші стрімкою хвилею заполонили його уяву, і хоч він ще не мав достатньо сил, щоб їх записати, у нього, саме там і тоді, виспів доленосний задум, якому він присвятить ті тижні, що чекають на нього попереду і котрі, якщо він так і не відшукає способу повернути свій маєток назад, можуть стати його останніми на цій землі. Він викладе у віршах свою мандрівку до Меріленду від початку і до кінця, як і замислив перед тим, але це буде далеко не хвалебний твір, і бичем гудібрастичної сатири він відшмагає Провінцію, як то бичують повію, прив'язавши її до ганебного стовпа, склавши перелік усіх її пороків і викривши всі ті пастки, що вона розставила для надто довірливих, необачних і невинних!

«Таким чином ця моя втрата може стати наукою для інших, — похмуро міркував він. — Але стривай… Він пригадав подробиці того, як зле з ним обійшлася залога „Посейдона“, згадав поґвалтування „Кіпріотки“, Берлінґеймову свиню та інші малоприємні деталі своєї пригоди. — Її ніколи не надрукують».

На якусь хвилю його охопило гірке розчарування, і, роздумуючи над цим, він стикнувся із жорстоким парадоксом: самі ці лиходійства, що завдали страждань, унеможливлюють помсту, коли їх збираються публічно викрити. Але невдовзі він знайшов спосіб обійти це утруднення.

«Я зроблю з цього художній твір! Я буду, скажімо, ремісником, ні, баришником, що приїздить до Меріленду у справах, маючи добрі наміри щодо цього краю, а шахраї обманом забирають у нього всі його товари й власність. Усе те, що мені довелося пережити, я викладу дещо інакше, щоб воно відповідало сюжетові, і зміню лише настільки, щоб це пустили до друку!»

У його уяві одразу ж постала послідовність подій, і він нашвидкуруч записав їх прозою, щоб все це не вислизнуло з його пам'яті. На більше в нього тоді вже не стало сил; виснажений, він проспав декілька годин без жодних снів. Одначе коли він прокинувся, ті образи досі ясно стояли перед його внутрішнім зором, ба більше, гудібрастичні двовірші, у яких він збирався їх змалювати, аж просилися, щоб їх записали. Він не міг дочекатися, щоб розпочати твір: щойно він відчув у собі достатньо сил, як полишив ліжко, але тільки тому, що за письмовим столом у його покоях було значно зручніше працювати; за ним він проводив день за днем, тиждень за тижнем, складаючи свою довгу поему. Він так ревно ставився до свого часу, що одразу ж клав край усіляким спробам задовольнити цікавість і всіляко уникав турботи, яку час від часу виказували Сміт, Совтер і жінки з кухні; він зажадав — і, на його подив, цю вимогу вдовольнили, — щоб їжу йому подавали до письмового столу, і він залишав свою кімнату хіба лиш для того, щоб здійснити моціон під дедалі слабшим сонцем кінця жовтня та листопада. Усі думки про самогубство полишили його на деякий час, як, власне, і всілякі думки про те, як повернути назад втрачений маєток. Його не турбувала й навіть не цікавила відсутність будь-яких звісток від Генрі Берлінґейма. Коли десь за тиждень або днів десять по тому, як він отямився після непритомності, його законна дружина С'юзен Воррен прийшла у Молден, він кількома словами подякував їй за те, що вона помогла виглядіти його, і хоча з розмов жінок з кухні він зрозумів, що Мітчелл і Сміт намовили її стати повією виключно для індіян, він не протестував проти її діяльності та повернення до Мітчелла, як і не робив жодних спроб скасувати їхній шлюб.

Сам Молден з кожним днем дедалі виразніше перетворювався на будинок для азартних ігор, корчму, дім розпусти та кишло для тих, хто приймає опій: С'юзен приносила із собою коричневі пляшечки з округу Калверт, а Мері Манґамморі, яка, як довідався поет, раніше опиралася зусиллям Мітчелла втягнути її у свою організацію, тепер переїхала разом з усією своєю свитою гулящих дівок і прийняла на себе обов'язки бандарші цього дому. Щоночі на всенькому мисі вирувало життя: на конях чи візком сюди приїздили плантатори з усього Дорсету, а також пливли човнами з Телботу, будинок аж гудів від гульні й розпусти. З боліт в центрі округу і навіть із солоних боліт, що були за двадцять чи тридцять миль звідси на південний схід, прибували індіяни абако, вайвоші та нантікоки, щоб найняти С'юзен чи двох працівниць Мері Манґамморі, котрі користувалися найменшим попитом, аби провести з ними час у сушарні для тютюну, що стояла окремо, призначена саме для цього. Але Ебенезер, немов у забутті, проминав гральні столи, кімнати з п'яними, причмеленими й розпусними мерілендцями і йшов, перетинаючи поля тютюну, де похмурі індіяни купками сунули до сушарки. Невдовзі він зробився посміховиськом для відвідувачів, але їхні жарти натикалися на таку ж байдужість, якою він ушановував С'юзен, яка стежила за ним своїм стурбованим і допитливим поглядом, коли він входив до кімнати.

Увесь листопад він працював над своїм завданням, убираючи в рими прикрі епізоди своєї подорожі:

Так бевзі з Плімута плили У МЕРІЛЕНД на кораблі, Але доплисти — жахний Біль, Бо Море — Ляк і Страх поспіль…

Він згадав свою першу зустріч з плантаторами в окрузі Сент-Мері, котрих узяв за простих робітників у полі…

…Шайка їх. Сорочки й Шкотські Плюндри в них, Та Шляп нема, Взуття й Панчіх…

До їхнього опису він додав двовірші, написані набагато раніше за інших обставин, про які тепер було болісно згадувати:

Чи ж БОГ створив чудний цей Збрід, Й Фігури ці — теж Людський рід? Де в грі Природи Супокій, Що з глини ліпить Жарт