Джон Сіммонс Барт - Баришник дур-зіллям, Джон Сіммонс Барт

— Праворуч — це праворуч, трясця твоїй матері, — гаркнув чоловік і зник серед натовпу.

Звісно, з того місця, де стояв Ебенезер, далеко на відстані від обох, ці гори-близнюки здавалися схожими одна на одну, а їхні рожеві верхівки губилися десь у хмарах. Там, де починався гребінь гори, трохи вище по схилу йшли рядами або колами різноманітні перешкоди для тих, хто збирався нагору. Першими він побачив якихось потворних чоловіків, що стояли кільцем з довбнями в руках, вони чавили пальці тих, хто ліз догори, змушуючи їх або зовсім відмовитися від сходження, або ж залишитися там, де вони були; подібні кільця, розташовані на певних відстанях, ішли високо вгору, скільки сягав зір Ебенезера, до того ж декотрі були озброєні сікачами або кинджалами замість палиць. Не були вільними від небезпеки й ділянки між цими колами. То тут, то там, наприклад, були купки жінок, які припрошували до себе тих, хто ліз нагору, змушуючи їх відхилятися від мети; ліжка й дивани, розставлені обіч столиків з їжею та вином, заколисували тих, хто стомився і лягав на них, змушуючи їх западати у дрімоту, глибоку, як смерть; було там подостатком тупчаків і фальшивих вказівників, що обіцяли шлях до вершини, але насправді вели (як то було ясно видно з долини) до проваль, пустель, у густі нетрі, в'язниці та божевільні. Безліч тих, хто сходив, ставали жертвами всіляких перешкод. Ті, хто сподобився обійти першу лінію оборонців, чи то завдяки переважно силі, чи відволікши якимось робом увагу від себе, чи то лоскочучи, підлестившись чи якимось іншим трибом вгонобивши чоловіків з палицями, частіше за все ставали жертвами жіноцтва, ліжок, тупчаків чи фальшивих вказівників, але якщо вони уникали й цих перешкод, то тоді лягали в боротьбі з іншим кільцем охоронців і так далі. Тим небагатьом, кому пощастило, удавшись до якогось одного способу чи поєднавши декілька, пройти благополучно крізь найвіддаленіші перешкоди, шалено аплодувала решта, і подеколи траплялося так, що самого ляскоту цих оплесків було досить, аби змусити того, хто виліз на гору, відпустити руку, що трималася за алебастр, і вони пірнали ногами вперед знов у долину. У тих, що майже дісталися вершини, летіло каміння, пущене тими ж руками, що раніше аплодували, і разом з тим в інших нічого не кидали, бо просто забули про них. Декотрі з тих небагатьох, вкрай малих числом, що були у відносній безпеці, завдячували своїм перебуванням на тому місці густому рожевому туману, що закривав їх, не даючи зробити з них мішені; інші там були у безпеці завдяки значним розмірам вершини, на якій вони сиділи, а інші залишалися там завдяки гронам винограду та мандаринам, які вони жбурляли вниз на вимогу долішньої юрби.

Найголовнішим, звичайно, було насамперед обрати підхожу гору, а що Ебенезер, скільки б не розпитувався, так і не зміг здобути якихось певних відомостей, то він, зрештою, обрав навмання і почав лізти на гору разом з усіма; він міркував собі так, що лізучи можна буде дізнатися, що тут і до чого, й у всякому разі дістатися верхівки будь-якої з них вже само собою буде достатнім досягненням. Одначе перше, що йому відкрилося, було те, що перешкоди виявилися значно більшими та грізнішими, щойно він зіткнувся з ними безпосередньо, ніж коли він дивився на них звіддаля як простий глядач; чоловіки з палицями, що стояли кільцем, допіру він дістався до них, виявилися значно потворнішими і загрозливішими; жінки позаду них і дивани здавалися спокусливішими; а вказівники зовні виглядали як справжні. Він, наскільки йому стало сили, зібрався на мужності, щоб кинутися на найближчого охоронника, але щойно він налаштувався здійснити свій спробунок, як якийсь голос наказав його фотелю піднятися на вершину, і, не доклавши жодних зусиль для сходження, він опинився серед гурту чоловіків, що сиділи окремо один від одного на самісінькій верхівці гори.

Він вибрав з-поміж них найстаршого, що здавався наймудрішим, зайнятого чищенням нігтів на ногах.

— Перепрошую, сер, може, вам це питання видасться смішним, але чи не могли б ви мені сказати, що це за гора?

— Тут ви мене загнали на слизьке, — відказав старійшина. — Інколи я думаю, що це одна, а інколи — що інша. — Він захихотів і додав голосним шепотом, мов на сцені: — Та яке то має значення?

— Сподіваюся, з мого боку буде не дуже нахабно спитати вас, як ви сюди потрапили? — знову поцікавився Ебенезер.

— Це було зовсім нескладно, — відказав старець. — Я був тут, коли почала рости гора, — я і мої приятелі, і ми вигналися вгору разом з нею. Нас ніколи не скинуть, але можуть піднести так високо, що вже не зможуть нас бачити.

— Знаєте, там унизу вам аплодують.

Старець знизав плечима, як то робив зазвичай Берлінґейм.

— Тут, на горі, їх не дуже добре чутно. Річ у тім, що тут високо, та й повітря розріджене, так мені завжди здавалося. Але хай там як, мені насрати.

— Ну, що ж, гаразд, — мовив Ебенезер. — Що ж до мене, то я заздрю вам. Який вид звідси відкривається!

— Що й казати, вид пишний, — визнав старець. — Можна побачити всю картину цілком, але все те виглядає однаково. Сказати вам правду, то мені вже набридло дивитися. Сидіти тут набагато зручніше, ніж збиратися, якщо затишок — це те, що вам подобається. Лізь угору, якщо тобі подобається лізти, кажу я, і не лізь, як ні. Насправді тут, у цьому світі нагорі, немає нічого, окрім ладної музики; ви матимете втіху, якщо вас виховано так, що вам подобаються такі речі.

— О, я завжди любив музику!

— Справді? — запитав старець без цікавості.

Ебенезер нахилився вперед, щоб подивитися на тих, хто вів боротьбу далеко внизу.

— Достоту, хіба ж вони не виглядають якось по-дурнуватому! — скрикнув він. — І як вони погано поводяться, штовхаються та пускають вітри один одному під ніс!

— А що їм ще робити? — завважив старець.

— Але ж тут немає заради чого лізти: ви самі це сказали!

— Еге ж, та й в інших місцях так само немає нічого. Можуть лізти, а можуть сидіти й так померти.

— Я збираюся стрибнути, — вирік раптом Ебенезер. — У мене більше немає жодного бажання дивитися на це все!

— Немає жодної причини, чому б тобі й не стрибнути, як і немає причини,