Джеймс С. А. Корі - На згарищi Сiболи, Джеймс С. А. Корі

Анітрішечки?

Ілусова зоря — сонце Нової Землі — якраз витикалася з-за

лімбу планети, й Басіїне забрало враз дуже затуманилось, аби те

світло не засліпило його. А сама планета все ще лишалася тією ж

самою лютою кулею, окутаною хмаровинням, яке досі гнала-шматувала буря. А ген там далеченько «Росинант» блискав їм

зеленими й червоними посадковими вогнями, вказуючи місце

свого розташування.

— Окей, — мовив Гевлок тріскотливим, через статику, голосом.

— Треба нам вирушати. — З того боку корабля вони висадили

хлопців, щоб ті гнались за нами. Їм годі наздогнати нас, але

дивіться одне на одного, чи не зачепило кого «кицькою»-

грапнеллю.

Наомі перша увімкнула свій ПКД-ранець, і її виштовхнули зі

шлюзу чотири білі конусики стисненого газу.

— Алексе? Ми в космосі!

— Ой, слава Богу! — вигукнув пілот таким схвильованим

голосом, що слова прозвучали майже без розтяжки. — Бо я тут

аж захворів від переживань. Басія з тобою?

— Так! — відповів сам Басія. — Я тут.

— До тебе завітає аж троє нас, — повідомила Наомі. —

Приймай гостей!

— Троє?

— Прибився тут один до нас дорогою.

— Прибився? — ошелешено повторив Гевлок. — Чи ж не я

здійснюю всю для вас рятувальну операцію?

— Ну, складненька ситуація вийшла, — сказала Наомі.

Це вже усі вони вибралися зі шлюзу. Далеке світло зв’язку

засвітилося на Басіїному дисплеї, і складна програма почала

розгортатися на ньому. Це Алекс зробив так, щоб «Росинант»

узяв під свій контроль їхнє ПКД-плавання, аби вони

якнайшвидше добулися до рідного корабля. Кілька потужних

викидів з їхніх ранців — і «Росинант» поволі став рости в

розмірах перед ними.

— Я радий, що Басія впорався, — сказав Алекс. — Послав його, такого неготового, на це діло, та й потерпав за нього.

— Та не вийшло з мене особливої помочі, — визнав Басія, знов

відчуваючи, як захлинуло його збентеження.

— Ти змусив їх усіх дивитися не в той бік, — сказав йому

Гевлок. — І то й була твоя велика поміч.

— Ой-йой, — мовив Алекс. — Та всі ми герої. Але наразі у вас на

хвості висять чотири гаврики. Щось ми знаємо про них?

На Басіїному дисплеї з’явилася невеличка коробочка. А в ній

відео показувало чотирьох чоловіків у вакуумних костюмах, із

ранцями ПКД на спинах, а позад них — масивний корпус

«Ізраеля». Басія нічого не робив із тією картинкою, а зум

збільшив настільки, що можна було розгледіти навіть зброю в

їхніх руках. То Алекс посилав усім їм картинки, взяті з

телескопів «Росинанта».

— Ага, це ж та міліція, яку я утворив і вишколив, — сказав

Гевлок, а тоді й зітхнув. — Як озираюся оце назад, то здається

мені: дурна то була ідея!

— Хочеш, щоб я подбав про них? — запитав Алекс.

— Тобто ти «подбав» би про них своїми гарматами точкового

захисту? — поставив уточнювальне запитання Гевлок.

— Ух! Ну, так?

— Тоді ні. Тупі ці хлопці й не настільки вишколені, щоб стати

гарматним м’ясом. Це ж просто інженери, технарі. Не те, що

погані хлопці, — сказав Гевлок.

— Але вони стріляють у вас! — застеріг Алекс, і враз Басія

розгледів червоні риски на своєму дисплеї. — «Росі» простежує

траєкторії куль.

Від усвідомлення того, що повз нього пролітають тихі, невидимі й потенційно смертоносні набої, у Басії аж голова вся

задзвеніла. Ті червоні риски на дисплеї вочевидь розповідали

щось більше Гевлокові, бо цей землянин сказав:

— Усі їхні кулі пролітають далеко від нас. Немає у них комп’ютерно-інтегрованого прицілювання, то вони й бахкають, мов з

гармати по горобцях. Немає підстав відповідати на це нашим

вогнем.

— Старпоме? — запитав Алекс. Басія не з першої миті збагнув, що то пілот звертається до Наомі.

— Це Гевлокова компетенція,