Еріх Марія Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

Її обличчя знов порожевішало.

— А на коли мені треба бути готовій? — запитала вона.

— Поїзд відходить сьогодні ввечері о десятій.

— А ти знов кудись підеш?

— Ні. Я буду з тобою до самого від’їзду.

Вона глибоко зітхнула.

— Тоді все просто, Роббі, — сказала вона. — Зразу й почнемо?

— У нас іще є час.

— А я б хотіла зразу почати. Щоб швидше скінчити.

— Г аразд.

Я швидко спакував тих трохи речей, що мав узяти з собою, і за півгодини був уже готовий. Потім зайшов до пані Залев-ської і попередив її, що ми ввечері від’їжджаємо. Я домовився з нею, що заплачу їй до першого листопада, якщо вона не знайде пожильця раніше. Пані Залевська ладна була розпочати довгу розмову, але я швидко повернувся назад.

Пат стояла навколішки біля своєї великої валізи, навколо висів її одяг, на ліжку лежала білизна, а вона саме вкладала взуття. Я пригадав, що вона так само стояла навколішки, коли вселилася в цю кімнату й розпаковувала речі, і мені здалося, ніби це було дуже давно й водночас — ніби лише вчора. Вона підвела голову.

— Ти і свою сріблясту сукню візьмеш? — спитав я.

Вона кивнула.

— Що ж нам робити з рештою речей, Роббі? З меблями?

— Я вже говорив з пані Залевською. Усе, що вміститься, я візьму до себе в кімнату. Решту здамо в ломбард на збереження. А коли ти повернешся, заберемо назад.

— Коли я повернуся… — сказала вона.

— Авжеж, — відповів я, — навесні, коли ти, засмагла на сонці, повернешся додому.

Я допоміг їй скласти речі, і надвечір, коли надворі вже стемніло, ми були готові. Дивно було: меблі стояли на своєму місці, лише шафи й шухляди спорожніли, а мені рантом кімната здалася сумною пусткою. Пат сіла на ліжко. У неї був стомлений вигляд.

— Увімкнути світло? — спитав я.

Вона похитала головою:

— Почекай ще трохи.

Я сів біля неї.

— Хочеш сигарету?

— Ні, Роббі. Хочу тільки трохи посидіти отак.

Я встав і підійшов до вікна. На вулиці під дощем неспокійно блимали ліхтарі. Вітер куйовдив дерева. Унизу повільно пройшла Роза. Її високі чобітки блищали. Вона несла під рукою пакунок і простувала до кав’ярні «Інтернаціональ». Мабуть, то були нитки і дротики — вона завжди плела вовняні речі для своєї малої. За нею йшли Фріці й Маріон, обидві в нових білих дощовиках, які щільно облягали фігуру, а трохи оддалік за ними чвалала Мімі, обшарпана й стомлена.

Я відвернувся од вікна. У кімнаті стало так темно, що я вже не бачив Пат. Чув лише, як вона дихає. За деревами цвинтаря повільно й похмуро почали дертися вгору вогні світляних реклам. Над дахами будинків, наче барвиста орденська стрічка, потяглися червоні літери, що рекламували сигарети, заяскріли блакитні та смарагдово-зелені кола винних фірм, спалахнули яскраві контури реклами білизни. Від них крізь вікна падали бляклі, нечіткі зайчики, бігали по стелі й стінах, і здавалося, що кімната раптом перетворилася на забутий на дні моря невеличкий водолазний дзвін, навколо якого шумлять потоки води, а з далекої далини долинає тьмяний відблиск строкатого світу.

О восьмій годині вечора на вулиці засигналила машина.

— Готфрід приїхав на таксі, — сказав я. — Він відвезе нас повечеряти.

Я встав, підійшов до вікна й гукнув Готфрідові, що ми йдемо. Потім увімкнув маленьку настільну лампу й вийшов до своєї кімнати. Вона здалася мені такою чужою, що аж стало моторошно. Я дістав пляшку з ромом і поспіхом випив чарку. Тоді сів у крісло та втупився в шпалери. Через кілька секунд знову встав і підійшов до вмивальника, щоб пригладити щіткою волосся. Та, побачивши себе в дзеркалі, забув про все. З холодною цікавістю я розглядав своє відображення. Потім скривив губи й усміхнувся до нього. Бліде обличчя в дзеркалі відповіло мені такою самою силуваною усмішкою.

— Ех ти, — нечутно мовив я і вернувся до Пат.

— Ну що, підемо, маленька? — запитав я.

— Підемо, — відповіла вона. — Але я хочу ще раз зайти до твоєї кімнати.

— Нащо тобі та стара халабуда? — сказав я.

— Побудь тут, — мовила вона. — Я зараз повернуся.

Я трохи почекав, потім теж пішов туди. Пат стояла посеред кімнати і, помітивши мене, здригнулася. Такою я її ще ніколи не бачив. Вона ніби зів’яла. Але це тривало тільки мить, потім вона всміхнулася.

— Ходімо, — сказала вона. — Тепер ходімо.

Біля кухні нас чекала пані Залевська. Її сиві кучері тремтіли. На чорній сукні висіла брошка з портретом покійного Залев-ського.

— Тримайся! — шепнув я Пат. — Зараз вона обійме тебе.

Ще мить — і Пат потонула в широких грудях. Над нею

здригалося гладке обличчя господині. Ще кілька секунд, і потік сліз залив би Пат з голови до ніг, — коли матуся Залевська плакала, в очах у неї був тиск, як у сифоні.

— Пробачте, — втрутився я, — нам треба поспішати! А то ще запізнимося!

— Запізнитесь? — Пані Залевська зміряла мене нищівним поглядом. — Поїзд відходить аж через дві години! А ви, певне, просто хочете за цей час напоїти бідну дівчинку!

Пат не витримала й засміялася:

— Та ні, пані Залевська. Ми ще хочемо попрощатися з друзями.

Матуся Залевська недовірливо похитала головою.

— Фрейлейн Гольман, вам здається, що цей молодик — золота ваза, а насправді він хіба що позолочена пляшка з-під горілки.

— Образно сказано, — зауважив я.

— Дитино моя… — пані Залевська знов розчулилась. — Повертайтеся скоріше, назад! Ваша кімната завжди за вами. Хай би навіть у ній жив сам кайзер, я його виселю, коли ви приїдете!

— Щиро дякую, пані Залевська, — сказала Пат. — Велике спасибі за все. І за те, що ворожили мені. Я все запам’ятала.

— Це добре. Відпочиньте як слід і видужуйте!

— Гаразд, — відповіла Пат, — спробую. До побачення, пані Залевська. До побачення, Фрідо.

Ми вийшли. Двері зачинилися за нами. На сходах було майже темно, лампи поперегоряли. Пат тихо, легенько спускалася вниз і мовчала. У мене було таке почуття, ніби ми після закінчення відпустки вдосвіта йдемо на вокзал, щоб знову вирушати на фронт.

Ленц відчинив дверцята таксі.

— Обережно! — попередив він.

У машині було повно троянд. Два велетенських букети червоних і білих квітів лежали на задніх сидіннях. Я одразу розпізнав, звідки вони походять: із церковного саду.

— Останні, — самовдоволено пояснив Готфрід. — Нелегко дісталися. Довелося довгенько подискутувати з одним священиком.

— Чи не з тим, що з синіми, ясними, як у дитини, очима? — поцікавився я.

— Ага, то це був ти, голубе! — відповів Готфрід. — Отже, він мені про тебе розповідав. Бідолаха страшенно розчарувався, коли помітив, якої ти завдав шкоди садові. А він уже був подумав,