Джон Сіммонс Барт - Баришник дур-зіллям, Джон Сіммонс Барт

— Приспанка!

— Hourieuse!

— Поклюжниця!

— Moché!

— Дрипавка!

— Maxima!

— Мессаліна!

— Loudière!

— Помийниця!

— Manafle!

— Махачка!

— Lesbine!

— Підложниця!

— Hore!

— Гарпія!

— Mandrauna!

— Драчка!

— Maraude!

— Ото вже відьми лихослівні! — вигукнув Ебенезер і зник за першими ж дверима, на які натрапив. Вони привели його коротшим шляхом до того місця, звідки він почав і де тепер, попихкуючи люлькою біля коминка, сидів на самоті Вільям Сміт.

— Яке ж лихо мало спіткати Молден, що він дійшов до такого стану і тепер тут живе таке кодло гарпій!

Сміт спочутливо похитав головою.

— Справи невтішні, і то все дякуючи Бену Спердансу. Знадобиться трохи попрацювати, щоб привести мої справи до ладу.

— Твої справи! Та хіба ж ви не бачите, в якій я притузі, добродію? Я звівся нінащо, я жебрак і ледь не вмираю від гарячки. Лише лихий збіг обставин став причиною того, що я подарував вам мис Кука: прикрий випадок, до якого призвели добрі наміри! Дозвольте я дам вам двадцять акрів — це ваша заслуженина. Ба ні, тридцять — зрештою, я врятував вас! А тепер поверніть мені мій Молден, я покірно вас прошу, і врятуйте моє життя!

— Стривай, стривай, — перебив Сміт. — Ти не отримаєш назад свій Молден і на тому кінець. Та й що ти, справді, щоб я став знову бідняком, коли розбагатів?

— Тоді сорок акрів, — став благати Ебенезер. — Це вдвічі більше, ніж вам належить за законом, а інакше хоч іди й топися!

— Таж увесь мис тепер належить мені за законом: наш документ про передачу прав каже це чітко і ясно.

Ебенезер знов опустився у крісло.

— О Боже, якби ж то я тільки почував себе добре чи міг би довести це ошуканство до англійського суду!

— Ти б отримав ту саму відповідь, — відказав Сміт. — Прошу вибачити мене, друже Кук, але я маю оглянути того чоловіка, котрого найняв мені Дік Совтер. — І він попростував до головного входу.

— Зачекайте! — вигукнув Лауреат. — Цього чоловіка віддали в найми помилково, його, як і мене, підвела віра в людей! Його звати не Джон Макевой, а Томас Тейло з Телботу!

Сміт знизав плечима.

— Та мені байдуже, як він себе називає, а хоч і Папою Римським, аби мав готовність гнуть на мене спину та малий апетит.

— У нього немає ані того, ані іншого, — вирік Ебенезер і в декількох словах пояснив обставини того, як Тейло потрапив у цю кабалу.

— Якщо те, що ти кажеш, правда, то йому дуже не поталанило, — визнав Сміт. — Втім, це вже його клопіт, а не мій. А зараз прошу вибачити…

— Хвилиночку! — Ебенезер здолав таки перетнути кімнату та заступив бондарю шлях. — Якщо ви не згодні вчинити справедливість своїм коштом, то, може, ви визнаєте за можливе зробити це моїм. Відпустіть Тейло та уярміть замість нього мене.

— А це що за навіженство? — здивувався бондар.

Ебенезер ще раз підкреслив, пояснивши настільки до ладу, наскільки зміг, що він хворий і йому потрібно відпочити якийсь день-другий та одужати, натомість він за своє утримання зголоситься бути справним слугою, взявшись за ту роботу, до якої Сміт визнає за потрібне його поставити, — найпаче до письмоводства та ведення конторських книг, у чому він має чималий досвід. Тейло, крім того, не тільки вільна людина; він на додачу ще й ледащо і ненажера й уже напевно матиме храп на свого пана, затаївши небезпечну, хоч і цілком зрозумілу до нього образу.

— У тому, що ти кажеш, є сенс, — у задумі мовив Вільям Сміт. — Однак я можу змусити ненажеру голодувати, а баламуту надавати київ, і на те жодних витрат не треба, тоді як хворий…

— Святий Боже! — простогнав поет. — Чи я мушу благати вас узяти мене слугою у моєму власному маєтку? Ну, добре, тоді… — Він упав навколішки. — Я благаю вас узяти мене в найми слугою за контрактом на той термін, на який вам буде завгодно! Якщо ви відмовитеся, то це все одно що прикінчити мене на місці!

Сміт посмоктав люльку і, побачивши, що вона згасла, запалив її знову від жарини з коминка.

— Я не поет і не джентльмен, — нарешті мовив він, — а простий бондар, який не має жодного бажання втратити своє добро. Втім, мені приємно думати, що я не дурень і не дитя у світських справах, і я добре знаю, що у твоєму бажанні бути моїм слугою тобою рухає не якась велика доброчесна причина, а лише потреба в догляді, доки ти оклигаєш, а потім ти заходишся добирати шляхів і способу занапастити мене…

— Я присягаю вам…

— Стривай, я ще не скінчив. Я не найматиму тебе, але таки подбаю про те, щоб за тобою доглянули, доки ти одужаєш і звикнеш до підсоння, але за однієї умови.

— Назвіть ваші вимоги, — сказав Ебенезер. — Мені так зле, що я не в змозі торгуватися.

— Річ у тім, що я шукаю гідну пару для моєї доньки С'юзен, чий чоловік помер у Лондоні декілька років тому. Якщо ти підпишеш контракт і пошлюбиш її сьогодні, то я дам за нею посаг — пів року ти матимеш стіл і дах над головою у Молдені й увесь той догляд, що тобі потрібен від Діка Совтера, найкращого лікаря в Дорсеті. Якщо ти вибереш одружитися з нею завтра, то це буде вже п'ять місяців пансіону, і з кожним місяцем менше за кожний наступний день. Згода?

— Присяй-бо, чоловіче! — ледь видихнув Ебенезер. — Та це чорт знає що!

Сміт злегка вклонився.

— Отже, вважатимемо нашу справу залагоджено, тож бувайте здорові.

— Не йдіть! Я тільки… о, Боже, мені потрібен якийсь час, щоб подумати над цим!

— Час? Він увесь ваш, доки я докурю цю люльку, — усміхнувся бондар, — потім я забираю свою пропозицію назад.

— Ви просто доводите мене цим вибором до сказу! — залементував Ебенезер, але оскільки Сміт у відповідь лише пихнув люлькою, він заходився шалено зважувати можливі варіанти, подумки здригаючись від того, з чого йому доводиться