Патрік Ротфусс - Страх мудреця, Патрік Ротфусс

Розділ сьомий. Вступ

Наступного ранку я хлюпнув на обличчя води й поплентався донизу. Пивниця в закладі Анкера лише починала наповнюватися людьми, що шукали раннього обіду, а кілька особливо згорьованих студентів заздалегідь починали пиятику.

Досі осоловілий від недосипання, я вмостився за звичним столиком у кутку й захвилювався через прийдешню співбесіду.

Кілвін і Елкса Дал мене не бентежили. До їхніх запитань я був готовий. Те саме значною мірою стосувалось Арвіла. Зате інші майстри в тій чи тій мірі були для мене таємницею.

Щосеместру кожен майстер виставляв у Фоліантах, читальному залі Архівів, добірку книжок. То були прості тексти для навчання тих, хто носив невисоке звання е’ліра, а також дедалі складніші твори для ре’ларів і ел’те. У тих книжках відкривалося те, що майстри вважали цінними знаннями. Ті книжки вивчали розумні студенти перед вступом.

Однак я не міг зайти у Фоліанти, як усі інші. Я був єдиним студентом за десяток років, якому заборонили входити до Архі­вів, і всі про це знали. Єдиним добре освітленим приміщенням на всі Архіви були Фоліанти, і під час вступу там завжди хтось читав.

Тож я був змушений шукати примірники текстів майстрів, поховані у Сховищі. Вас вразило б те, скільки різних версій однієї книжки може існувати. Якщо мені щастило, том, який я знаходив, був такий самий, як той, який відклав майстер у Фоліантах. Частіше траплялося так, що версії, які я знаходив, були застарілі, цензуровані чи погано перекладені.

Останні кілька ночей я читав якомога більше, але полювання на книжки забирало дорогоцінний час, і я досі був напрочуд погано підготовлений.

Поки я загубився в цих тривожних думках, мою увагу привернув Анкерів голос.

— А власне, онде й Квоут, — сказав він.

Підвівши погляд, я побачив жінку, що сиділа за шинквасом. Вона була вбрана не по-студентськи. На ній була вигадлива багряна сукня з довгими спідницями й тісною талією і такі ж багряні рукавички, що доходили аж до ліктів.

Жінка спромоглася рішучо злізти з табурета, не заплутавшись у власних ногах, і так само рішучо попрямувала до мого столу. Її біляве волосся було вигадливо закручене, а губи — пофарбовані в темно-червоний колір. Я мимоволі замислився, що вона робить у такому місці, як шинок «У Анкера».

— Ти той, хто зламав руку тому шмаркачеві Емброузу Осселові? — запитала вона.

Жінка розмовляла атурською із сильним музикальним модеґанським акцентом. Хоча через це її було важкувато розуміти, я збрехав би, якби сказав, що це не видається мені привабливим. Модеґанський акцент — це практично верх звабливості.

— Так, — підтвердив я. — Це було не зовсім навмисне. Але я це зробив.

— Тоді дозволь мені замовити тобі випивки, — сказала вона тоном жінки, яка зазвичай одержує те, чого хоче.

Я всміхнувся їй, шкодуючи, що прокинувся всього десять хвилин тому: інакше мій розум не був би такий сплутаний.

— Ви будете не першою, хто замовив мені випивку з цього приводу, — чесно сказав я. — Якщо наполягаєте, я буду ґрейсдельський мед.

Жінка розвернулася й пішла назад до шинкваса. Якщо це студентка, то якась новенька. Якби вона провела тут більш як кілька днів, я вже почув би про неї від Сіма: він стежив за всіма найгарнішими дівчатами в містечку й залицявся до них із невдатним ентузіазмом.

За мить модеґанка повернулася й сіла навпроти мене, пересунувши через стіл дерев’яний кухоль. Анкер, напевно, щойно його вимив, оскільки пальці її багряної рукавички намокли від дотику до ручки.

Жінка підняла свій келих, наповнений темно-червоним ­вином.

— За Емброуза Оссела, — проказала вона з несподіваним завзяттям. — Хай він гепнеться в колодязь і здохне.

Я взяв кухоль і трохи випив, замислившись, чи є в радіусі п’ятдесяти миль від Університету жінка, якої не образив Емброуз. Непомітно витер руку об штани.

Жінка зробила чималий ковток вина й різко поставила келих. Зіниці в неї були величезні. Вона, попри ранню годину, вочевидь уже добряче напилася.

Раптом я занюхав мускатний горіх і сливи. Принюхався до свого кухля, а тоді поглянув на стільницю, думаючи, що то хтось міг розлити якийсь напій. Але нічого не помітив.

Жінка навпроти мене раптом розплакалася. І не просто злегка пустила сльозу. В ній наче хтось кран повернув.

Вона опустила погляд на свої долоні в рукавичках і похитала головою. Зняла мокру рукавичку, поглянула на мене та прохлипала десяток слів модеґанською.

— Перепрошую, — безпорадно сказав я. — Я не знаю…

Але вона вже підводилася й відштовхувалася від столу. Витерла лице й побігла до дверей.

Анкер витріщився на мене з-за шинкваса, як і всі присутні в залі.

— Я в цьому не винен, — запевнив я, показуючи на двері. — Вона сама з глузду з’їхала.

Я пішов би за жінкою та спробував би все це розплутати, але вона вже була надворі, а до моєї вступної співбесіди залишалося менше години. До того ж, якби я намагався допомогти кожній жінці, що коли-небудь була психічно травмована Емброузом, мені було б ніколи їсти чи спати.

Але був і певний позитив: від цієї чудернацької зустрічі в мене якось проясніло в голові, і я більше не почувався сердитим і дурним від недосипання. Я вирішив, що цим цілком можна скористатися, розібравшись зі вступом. Як казав мій батько, швидше почнеш — швидше закінчиш.

***

Дорогою до Порожнини я купив у продавця з візком золотаво-брунатний пиріг із м’ясом. Я знав, що для оплати навчання в цьому семестрі мені знадобиться кожен гріш, але ціна однієї пристойної трапези однаково погоди не зробить. Пиріг був гарячий і ситний, наповнений курятиною, морквою і шавлією. Я з’їв пиріг на ходу, насолоджуючись маленькою свободою купувати щось до смаку, а не задовольнятися тим, що просто знайшлося в Анкера.

Доївши останній шматочок кірки, я занюхав мигдаль у меду. Купив чималу порцію в цікавій торбинці, виготовленій із сушеної обгортки кукурудзяного качана. Це стало мені в чотири драби, але я роками не їв мигдалю в меду, а цукор у крові не буде зайвим, поки я відповідатиму на запитання.

Черга на вступні іспити вилася через усе подвір’я. Вона не була аномально довга, та все одно дратувала. Я помітив знайоме обличчя з Промислу і став поряд із зеленоокою молодою жінкою, що теж чекала на можливість стати в чергу.

— Привіт! — озвався я. — Ти Амлія, так?

Вона нервово всміхнулася мені й кивнула.

— Квоут, — відрекомендувався я й ледь-ледь уклонився.

— Я знаю, хто