Олена Пчілка - Товаришки, Олена Пчілка

Перед виїздом Кость прийшов попрощатися з Любою:

— Прощавайте, Любов Василівно!

— Прощавайте, Константине Михайловичу.

Кость глянув на розчинену скриньку, на зложені книжки, питає:

— І ви вже виїжджаєте?

— Виїжджаю, — одказує Люба.

— Куди? В Росію?

— Ні, перше думаю заїхать у Відень: хочу там пройти неділь у шість коротенький практичний курс акушерства, придивитись, поучитись при клініці. Там, кажуть, се діло добре стоїть.

— Та нащо ж вам сеє?..

— Здасться! От буду просити місця де-небудь там, у нас, так уже одно при другому буде, й лікарство, й се. Житиму на повіті, в селі, то здасться.

— І ви будете жить у глушині?

— Буду жить у глушині.

— Що ж ви будете робить?

— Як що? — засміялась Люба. — Буду людей корувать! Тож на те вчилась!..

Кость походив по хаті.

— Так! — мовив він. — Так!.. Нам не судилось іти однією дорогою!..

— Я ніколи про те й не думала! Я завжди бачила, як різно розходяться наші стежки! Kinderspielе ще не ведуть до спільної дороги життя.

— У всякім разі,— мовив Кость, наблизившись до Люби, — вірте, що я схороню в своїй пам'яті ваш чистий, хороший образ назавжди!.. Я бачу ясно тепер, що я не стоїв вас! Ваша глибока, цільна натура…

— Нащо сей панегірик? — з прикростю перебила його Люба.

— Ви мені не вірите?

Люба мовчала.

— Вірю! — промовила далі з слабим усміхом.

— Вірте, що пора наших, як ви кажете Kinderspiele, пора нашої… дружби зостанеться самим святим спомином у моєму житті!

Люба мовчала, дивлячись у землю.

— Прощайте… Люба! — Кость хотів поцілувать її руку і… не посмів. Він швидко вийшов з хати, глибоко стурбований. Люба не рушила з місця, не провела поглядом Костя, все стояла задумана. Од її колишніх відносин до його думка перейшла на самого того Костя; їй стало жалко товариша, жалко його самого. Чи знайде-то він щастя на тому роздоріжжі?..

Останні пильні збори розбили важку думку Любину. Так багацько було клопоту! Ходили й на гулянку, на прощання, мовляв…

Люба виїздила з своїм гурточком: вкупі з Песцовою, Кузьменком і Корнієвичем. Сі їхали з нею до поворітки на Відень; там Люба мала з ними розлучитись, бо вони поїдуть іншим шляхом у Росію. Там далі Песцова поїде, мовляв Кузьменко, в свою Кацапію, він сам у Полтавщину, Корнієвич у Слободську Україну. Всі різно… Виїхали таким хорошим ранком, Прощай, Цюріх!.. Прощайте, прекрасні гори! Прощай і ти, alma mater! Прощайте, університетські роки!..

Дорогою сидять щирим гурточком посеред чужих людей.

— Ну, що ж, землячко, — питає Кузьменко, — коли ж ми з вами побачимось?..

— Не знаю!.. — одповідає Люба.

— От нехай лиш Любов Василівна впорається там у Відні та приїздить додому, то ми до неї довідаємось! — каже Корнієвич.

— Ну, вже хто-хто, а я вже, як тільки, мовляв, миш голови не одкусить, неодмінно приїду подивиться, як то вона буде лікарствувать! — каже Кузьменко. — Цікаво, їй-богу, цікаво!.. Ануте покажіть, як ви будете пульс глядіть? Отаку ж міну треба робити! — Кузьменко дав такий поважно-комічний вираз своєму обличчю, що всі сміються.

— Ах, уже ви, скоморох! — гукає Песцова, тріпнувши Кузьменка по плечу рукою.

Разом з тою ганьбою в словах дівчини одбивається така сама ласкавість, як і в очах її, що раз у раз звертають на «Мікіту Степановича». А той Микита Степанович — хіба він не бачить тих поглядів? Хіба він не догадується про те, що давно сталося явним усім близьким? Хто його знає — все пак жартом одбувається і в жарт повертає ласку дівчинину…

Однак дедалі жарти їдучих починають все менше походити на жарти, речі робляться все нервовіші, короткі, з силуваним сміхом… А от і зовсім уже сміху не чутно: зараз буде та станція, де Люба вийде й зостанеться дожидати поїзда на Відень, а вони всі поїдуть далі…

— Ви напишете? Ви обіщаєте писать? — питає Любу Корнієвич біля вікна; там, прислонившись до шибки, Люба ховає свою турботу.

— Буду, — тихо одповіла вона. І додає згодом — Ви теж пишіть!..

— Про се не може буть і речі: звичайно, буду!

Машина протягом свище, ріжучи декому серце…

Стала.

— Ну, прощавайте!..

Люба щиро обіймається з Песцовою, цілується так щільно, потім Люба одривається з сльозами в очах і шепче здавленим голосом Корнієвичу, подаючи йому руку: «Прощайте!» Корнієвич міцно стискає її холодні пальчики і мовить: «Будьте здорові! Бережіть себе…»

Люба з туманом в очах подає руку мовчазному Кузьменкові, теж ледве вимовляючи: «Прощайте!..» Кузьменко мовчки бере її руку і чуло притискає до неї свої м'які, добрі уста. Люба не ждала сього, цілує його в лице, така стурбована. Кузьменко ще раз цілує її в руку. Обтираючи хусточкою очі, Люба сходить з вагонових сходів. Вона стоїть на платформі, дивиться на постаті товаришів; перемовляються ще кількома уривчастими словами… Поїзд рушає; Корнієвич махає шапкою; Кузьменко теж іще раз скинув шапку і стоїть на площині вагоновій понуро. Він не хоче бачити, на котрому з товаришів спочине останній погляд Любин…