Джозеф Ділейні - Учень Відьмака

Та й яка може бути шкода від трьох пирогів? Маленька розрада від рідних, втішити її серед холоду й сирості — от і все. Відьмак казав мені довіряти своїй інтуїції, і, зваживши все, я вважав, що чиню правильно.

Одна тільки біда — винести пироги в той сад серед ночі. Опівночі вже добряче темно, особливо якщо ніч безмісячна.

Я взяв кошика та дійшов до східного саду. Було й справді темно, але не настільки, як я боявся. Узагалі, я непогано бачив у темряві. Мама добре собі в сутінках давала раду, — мабуть, це в мене від неї. Та й ніч стояла ясна, безхмарна, і місячне сяйво підсвічувало мені дорогу.

Щойно я ступив поміж дерева, раптом повіяло холодом, і я здригнувся. Ближче до першої могили, огородженої камінцями та закритої ґратками з тринадцяти залізних прутів, студінь пробирала ще дужче. Там була похована перша відьма. Та, що слабка, малосила, — принаймні так казав Відьмак. «Немає чого турбуватися», — заспокоював я себе, щосили намагаючись у це вірити.

Але одна річ — вирішити занести Матінці Малкін ті пироги серед білого дня. А от уночі серед саду я вже не був такий впевнений. Відьмак наказував мені не потикатися сюди після заходу сонця. І не раз мене попереджав, значить, це важливе правило. І тепер я його порушив.

Звідусіль долинав тихесенький шелест і шурхіт. Мабуть, нічого страшного, потривожив дорогою місцеве птаство і гризунів, але це нагадало мені — я тут зайвий.

Відьмак розказував, що інші дві відьми закопані кроків за двадцять від першої, тож я уважно рахував собі під ніс. Так я дістався другої могили — така сама, як і перша. Я про всяк випадок підійшов ближче, щоб переконатися. Тут поверхню землі також закривали ґратки, і прямо під ними виднівся втрамбований ґрунт без жодного паростка трави. Відьма померла, але досі була небезпечна. Це її поховано головою вниз. Отже, десь тут її п’яти, засипані шаром землі.

Поки я вдивлявся в могилу, щось ніби як промайнуло збоку. Наче змигнуло в тінях. Може, мені здалося, а може, шмигонула якась дрібнота типу миші чи землерийки. Я швидко подався далі. А раптом це відкопалися відьмині пальці на ногах?

Ще три кроки, і я дістався призначеного місця — жодного сумніву. Знову ж таки довкола межею стояли камені, до яких кріпилися тринадцять прутів, перехрещуючись у ґрати. Але були й відмінності. По-перше, могила була не прямокутна, а квадратна. По-друге, вона була значно більша, кроків десь чотири на чотири. І останнє: вона не була засипана землею, просто — дуже чорна земляна яма.

Я зупинився та нашорошив вуха. Ніч була тиха, лише шаруділа нічна звірина та шелестів ледь чутно легкий вітерець. Такий легенький, що я і не відразу це помітив. Тільки коли він раптово стих. Несподівано все завмерло, і поміж дерев заклякла неприродна тиша.

Бачте, я дослухався до відьми і щойно зрозумів: і вона прислухається до мене.

Тиша тривала, тривала і тривала, мов цілу вічність, аж раптом я розчув звук із ями. Там дихали. Це якось зняло моє оніміння, і я підступив іще на кілька кроків, мало не на край ями, торкаючись кінчиком черевика кам’яної межі. І тут я згадав, як Відьмак говорив про Матінку Малкін…

«Багато її сили пішло в землю. Але вона би з радістю закопала такого хлопчину, як ти».

Тож я відступив від краю — не дуже далеко, десь на один крок, але Відьмакові слова крутилися мені в голові. Ану ж як із ями висмикнеться рука та схопить мене за ногу?

Аби тільки швидше із цим закінчити. Я тихо погукав у темряву:

— Матінко Малкін! Я вам дещо приніс. Це подарунок вам від рідні. Ви там? Ви чуєте?

Відповіді не було, але дихання внизу ніби збилося, зачастило. Тож я вирішив не марнувати часу і, відчайдушно передчуваючи вже тепло Відьмакового дому, намацав один пиріг у кошику під рядном. Пиріг був м’який, липкий та відразу зібгався мені під пальцями. Я тримав його над ямою.

— Усього лише пиріг, — сказав я тихо. — Сподіваюся, вам полегшає. Завтра вночі я ще один принесу.

Із цими словами я розтиснув пальці, і пиріг полетів донизу, у темну яму.

Треба було відразу звідти забратися, але я вирішив послухати ще кілька секунд. Не знаю, на що я сподівався, але це була моя помилка.

Щось у ямі заворушилося, посунуло тяжко землею, ніби плазом. І тут я почув, як відьма їсть.

До того мені здавалося, брати мої гидко плямкають за столом, але це було набагато гірше. Бридкіше за волохаті свині на нашій фермі, коли вони рилом сьорбають із помийного відра, — якесь відворотне рохкання, чмакання, цямкання в поєднанні з важкучим сопом. Не знаю, чи сподобався їй пиріг, але їла вона його дуже голосно.

Тієї ночі мені не спалося. Усе думав про темну яму та переживав, що і завтра мені туди знову йти.

І ледь не спізнився на сніданок. Увесь бекон підгорів, хліб поцвів. Чому? Я не міг зрозуміти. Тільки ж учора я приніс від пекаря свіжоспечений. Ще й молоко скисло. Це богарт на мене сердиться? Знає про мій учинок? І зіпсував сніданок у попередження?

Життя на фермі — щоденна тяжка робота. Я до такого звик. Але Відьмак не залишив мені доручень, і вдень я нудився. Хотів було почитати щось корисне в бібліотеці нагорі — він же, мабуть, не буде проти? Але розчарувався — двері були зачинені.

То що мені залишалося, крім прогулянок? Я вирішив дослідити навколишні пагорби й найперше видряпався на Парлік-пайк. На самій вершині я всівся на піраміду з каменів та милувався видом.

День був ясний, яскраво світило сонце, а внизу переді мною простягалося графство. На північному заході іскрило синє далеке море. Пагорби й гори тягнулися нескінченно далеко, виднілися Калдер-фелл, Стейкгауз-фелл та ще стільки інших — життя не вистачить зійти на всі.

Сусідньою вершиною здіймалася «Вовча гора» Вулф-фелл, і мене розбирала цікавість: там справді водяться вовки? Вовки бувають небезпечні, а взимку — кажуть люди — збиваються для полювання в зграї. Хоч тепер стояла весна і жодних вовчих слідів я особисто не бачив, це ще не означало, що вовків тут нема. Я ще подумав: уночі в горах досить страшно.

Але не так страшно, вирішив я, як нести опівночі Матінці Малкін другий пиріг. Надто скоро сонце почало хилитися