Джозеф Ділейні - Учень Відьмака

Пендл — то був великий пагорб, майже гора на дальньому сході графства. Увесь округ кишів відьмами, і там було небезпечно, особливо самому. Це знову мені нагадало, яка у Відьмака небезпечна робота.

Але я і розсердився трохи. Я стільки часу чекав на якусь подію, і, щойно я за двері, Відьмак пішов без мене!

***

Тієї ночі я міцно заснув, але не настільки, щоб проспати дзвіночок на сніданок. Я вчасно спустився й отримав у нагороду найкращу яєчню з беконом за весь час у Відьмаковому домі. Я був такий задоволений, що, перш ніж встати з-за столу, уголос подякував, як тато щонеділі після обіду:

— Було дуже смачно. Кухарю, мої компліменти.

Не встиг я договорити, як вогонь палахнув у каміні й голосно замуркотав кіт. Видно кота не було, але присягаюся: від звуку шибки у вікнах дрижали. Схоже, я правильно все сказав.

Задоволений собою, я вирушив до села за харчами. Сонце світило в синьому безхмарному небі, пташки співали, і весь світ після вчорашнього дощу здавався яскравим, сяючим і новим.

Почав я з крамниці м’ясника, де забрав Відьмакову торбу, потім пішов по овочі, а закінчив у пекаря. Кілька місцевих хлопців підпирали спинами стіну неподалік. Менше, ніж минулого разу, і без ватажка — високого хлопця з грубою бичачою шиєю. Пам’ятаючи слова Відьмака, я пішов прямо до них.

— Вибачте за минулий раз, але я нещодавно в учнях і не знав правил. Містер Ґреґорі передає вам по яблуку з пирогом.

Із цими словами я відкрив торбу й передав кожному хлопцеві обіцяний частунок. Їм очі мало з орбіт не повилазили, і кожен буркнув під носа «дякую».

Дорогою назад виявилося, що біля стежки під лісом на мене дехто чекав. То була Еліс, і знову вона стояла в тіні під деревами, ніби не любила ступати на світло.

— І ти бери яблуко з пирогом, — пригостив я.

На мій подив, вона похитала головою.

— Я зараз не голодна, — відмовила. — Але мені дещо треба. Щоб ти виконав обіцянку. Потребую твоєї допомоги.

Я стенув плечима. Я пам’ятав, що давав їй слово, то що мені ще лишалося, крім як його додержати?

— Кажи, що тобі треба, я постараюся.

І знову її обличчя осяяла широка усмішка. Вона носила чорну сукню та гостроносі черевики, але від цієї усмішки я швидко про це забував. Зате її наступні слова стривожили мене й зіпсували мені настрій на цілий день.

— Зараз не скажу. А от ввечері скажу, еге ж, коли сяде сонце. Приходь, як почуєш дзвін старого Ґреґорі.

Дзвін пролунав перед заходом сонця, і я з важким серцем спустився зі схилу до верб, на перетин стежок. Якось було це неправильно, що Еліс калатає у цей дзвін. Хіба в неї була робота для Відьмака, але щось я не дуже в це вірив.

Високо вгорі останні промені сонця омивали гірські вершини прозорим оранжевим сяйвом, але тут, у долині, між лозами було сіро й тінисто.

Я завмер, коли побачив Еліс: хоч вона і смикала мотузку лише однією рукою, дзвін хилитався, як шалений, і язики раз у раз бемкали об латунні стінки. Вона, схоже, дуже сильна, дарма що тонкорука та худорлява.

Еліс покинула дзвонити, щойно я з’явився, і сперла руки в боки. Потривожені гілки вигойдувалися та дрижали над нею вгорі. Ми мовчки дивилися одне на одного, здавалося, цілу вічність, поки я не зауважив кошик у неї під ногами. Там щось було всередині накрите чорною рядниною.

Еліс підняла кошика й простягнула мені.

— Що це? — запитав я.

— Бери, це твоя обіцянка.

Я взяв, але не надто зрадів. Потягнувся було зазирнути всередину, але Еліс мене осмикнула.

— Ні, не руш, — гримнула вона різко. — Не розгортай, бо ще зіпсується.

— Що там? — запитав я.

Сутінки густішали щосекунди, і я тривожився.

— Звичайні пироги.

— Дуже дякую.

— Це не для тебе, — усміхнулася вона кутиком рота. — Це для старої Матінки Малкін.

Мені пересохло в роті, і мороз пішов поза шкірою. Матінка Малкін — жива відьма, яку Відьмак тримав у ямі в саду.

— Не думаю, що містеру Ґреґорі це сподобається, — зауважив я. — Він велів мені триматися від неї подалі.

— Дуже жорстокий чоловік, цей старий Ґреґорі, — цокнула язиком Еліс. — Бідну Матінку Малкін вже майже тринадцять років тримають у сирій, темній, земляній ямі. Хіба можна так зі старою жінкою?

Я стенув плечима. Мені й самому це було не до душі. Складно якось виправдовувати такий учинок, але Відьмак сказав, на те була вагома причина.

— Слухай, — почала Еліс, — старий Ґреґорі тебе не сваритиме, бо ніколи про це не дізнається. То така маленька розрада — кілька улюблених пирогів від рідні. Що тут поганого? Маленька втіха, підтримати її в цей холод. Він ще її до кісток пробирає, еге ж.

І знову я міг хіба що стенути плечами. Усе звучало цілком резонно, і я не мав що їй заперечити.

— Просто щоночі давай їй по пирогу. Три пироги — три ночі. Ліпше опівночі — вона любить підживитися о такій порі. А перший віддай вже сьогодні.

Еліс уже розвернулася, збираючись іти, але ще раз всміхнулася мені наостанок.

— Може, ми ще й з тобою подружимося, ти і я, — сказала вона зі смішком.

А тоді гулькнула в глибокі тіні.

Розділ 8

Стара Матінка Малкін

Я повернувся до оселі Відьмака й геть не міг знайти собі місця від переживання. І що більше роздумував, то більше вагався. Я добре знав, що б мені сказав Відьмак: викинув би ті пироги та прочитав мені довгу нотацію про відьом та клопоти від дівчат у гостроносих черевиках.

Але його не було вдома, а отже, мене ніхто не зупиняв. Зрештою, дві причини привели мене вночі в східний сад, де він тримав відьом. По-перше, я обіцяв Еліс. «Ніколи не обіцяй, якщо не готовий дотримати слова», — завжди вчив мене батько. Тож у мене не було вибору. Батько вчив мене завжди чинити правильно, і те, що я пішов до Відьмака в учні, не означало, що я забуду батькову науку.

По-друге, я був проти того, щоб тримати стару жінку в земляній ямі. Ще можна зрозуміти, коли це мертва відьма, але живу? Я все думав: що