Джозеф Ділейні - Учень Відьмака

І знову я пішов із кошиком у темний сад. Цього разу я вирішив там не затримуватися й поспішно вкинув другий пиріг у темну яму крізь отвір між ґратками.

Аж по тому, коли вже було пізно й пиріг вислизнув мені з пальців, я помітив таке, від чого мені похололо в грудях.

Ґратки над ямою хтось погнув. Ще минулої ночі це були тринадцять рівних залізних прутів. Зараз прути по центру розійшлися настільки, що в новий отвір спокійно пролазила людська голова.

Може, це хтось іззовні так їх повигинав. Але я в це не вірив. Відьмак говорив: сад і будинок під охороною — ніхто чужий не зайде. Він не сказав, що за охорона, але я здогадався, що то якийсь богарт. Може, навіть той самий, що куховарить.

Значить, це сама відьма. Видряпалася якось по стінці ями та розігнула ґратки. І тут до мене нарешті дійшло, що відбувається. Який же я дурень! Пироги зробили її сильнішою.

Із темряви внизу долинули ті ж самі огидні звуки — рохкання, плямкання, сопіння. Відьма їла другий пиріг. Я миттю кинувся з саду назад у дім. Що я знаю? Може, третій пиріг їй і не знадобиться.

Цієї ночі я знову не спав, але над ранок все для себе вирішив: я знайду Еліс, віддам їй останній пиріг та поясню, чому не зможу дотримати слова.

Але спочатку треба було її знайти. Одразу після сніданку я спустився у ліс, де ми вперше зустрілися, і пройшов його аж до самого краю. Еліс казала, що живе «отам-о», але я не знайшов і натяку на будинки — самі лише пагорби та долини та знову ліси в далині.

Я вирішив запитати в когось дорогу й спустився в село. На вулицях було на диво порожньо, але — як я і сподівався — коло крамниці пекаря вешталися кілька місцевих хлопців. Схоже, там була їхня улюблена здибанка. Мабуть, їх приваблював запах хліба. Мені-от він точно подобався. Свіжий хліб пахне найкраще у світі.

Вони не надто мені зраділи, хоч я і пригощав їх минулого разу пирогами з яблуками. Мабуть, тому, що сьогодні з ними був здоровань із поросячими очима. Але запитання моє вони вислухали. Я оминув деталі — просто сказав, що шукаю дівчину, яку ми тоді зустріли на межі лісу.

— Я знаю, де вона може бути, — насупився здоровань, — але туди хіба дурень піде.

— Чого це?

— Ти не чув, що вона сказала? — він здійняв брови. — Її тітка — Кістлява Ліззі.

— Хто це така?

Вони перезирнулися між собою та похитали головами, ніби я божевільний. Схоже, про неї знали всі, окрім мене.

— Ліззі з бабкою тут провели цілу зиму, поки Ґреґорі дав їм раду. Мій батько вічно їх згадує. Страшніших відьом у цих краях ще не було. І жило з ними таке саме страшне. Із виду як чоловік, але велетень, повен рот зубів — аж не влізають. Так мені батько розказував. Усю ту довгу зиму ніхто не виходив із дому після заходу сонця. Ото буде з тебе добрий Відьмак, раз ти й не чув про Кістляву Ліззі.

Мені це страшенно не сподобалося. Я зрозумів, яких наробив дурниць. Якби я тільки розказав Відьмаку про розмову з Еліс, він би здогадався, що Ліззі вернулася, та щось би з цим зробив.

Якщо слухати батька здорованя, Кістлява Ліззі жила на фермі десь три милі на південний схід від Відьмакового дому. То було давно закинуте місце, ніхто туди ніколи не потикався. І найімовірніше туди ж вона повернулася. І це збігалося з напрямком, про який говорила Еліс.

Поки ми говорили, із церкви вийшла група похмурих чоловіків — усі тепло зодягнені, багато хто мав із собою палицю, як для підйому в гори. Із ними був священик, і всі вони вервечкою завернули за ріг та попрямували за село, у бік пагорбів.

— Це що таке? — запитав я.

— Учора вночі зникла дитина, — відповів один із хлопців, спльовуючи на бруківку. — Три роки малому. У селі думають, заблукав у горах. Але бач — то не перший раз. Два дні тому з ферми під кряжем Лонг-ридж пропало немовля. Ходити ще не могло, — значить, хтось виніс. Кажуть, могли вовки. Зима була люта, могли і зайти на ферму.

Мені вказали правильний напрямок. Я ще повернувся за кошиком Еліс і все одно менше ніж за годину вже підійшов до будинку Ліззі.

Там, під яскравим сонцем, я відкинув ряднину і нарешті роздивився останній пиріг. То було смердюче місиво, огидне на вигляд. Така собі немов суміш м’яса і хліба і ще чогось, що я не міг упізнати, — мокра, липка і майже чорна. Усе — сире, просто сплеснуте разом. Тоді я роздивився ще страшніше — по пирогу повзали дрібні білі цятки, схожі на хробаків.

Я здригнувся, запнув це назад тканиною і спустився з пагорба до покинутої ферми. Огорожа була дірява, перехняблена, сараєві бракувало половину даху, і все стояло пусте — без тварин і худоби. Одне мене турбувало — над будинком димів комин. А отже, хтось був удома. Я боявся, що це той зубатий велетень, про якого говорили хлопці.

Але чого було ще сподіватися? Звісно, немає легких шляхів. Як можна поговорити з Еліс так, щоб не дізналася решта її родини?

Я завмер посеред схилу, не впевнений, що робити далі, але все вирішилося саме. Із задніх дверей ферми показалася тонка темна постать і попрямувала вгору схилом — до мене. То була Еліс, але звідки вона про мене дізналася? Від ферми мене заступали дерева, та і вікна виходили в інший бік.

Усе ж це була не випадковість — вона йшла прямо до мене і зупинилася, не доходячи якихось п’ять кроків.

— Чого ти приперся? — зашипіла вона. — Дурню. На твоє щастя, усі поснули.

— Я не можу виконати твоє прохання, — сказав я і простягнув їй кошика.

Вона склала руки на грудях і насупилася.

— Чого це ні? Ти ж обіцяв, еге ж?

— Ти не все мені розказала, — відрізав я. — Вона вже з’їла два пироги і стала від них сильнішою. І вже погнула ґрати над ямою. Ще один пиріг — і вона вилізе з ями. І я думаю, ти про це знала. Це і був твій задум,