Таня Толчин - Туманний Острів, Таня Толчин

Глава 9

Із першими променями світила, що пробивались крізь густий туман острова, в печері відчувалося серед сонних людей пожвавлення і напруження. Джинна, яка дрімала, поклавши голову на плече Ноелу розплющила очі і струснулась, кутаючись у вовняний плед. Також піднялись на ноги і старці, які нещодавно голосно хропіли на овечих шкурах, підклавши торбини під голови.

Сессіл навіть очей на зімкнула… Який тут сон? Дівчина втомлено занурилася в стан дивного трансу, ще й досі не вірилось в те, що відбувається навколо… наче усе це наснилось і невдовзі вона прокинеться в хатині Гербі, вийде босоніж на шовковисту траву, дякуючи Матері Природі за початок дня і піде готувати свій улюблений напій із обсмажених корінців цикорію...

Расселу також цієї ночі не спав. Він мовчки сидів біля вогнища і начищав свої клинки, занурившись в глибокі думки, наче доля Сессіл цього чоловіка зовсім не хвилювала… А вона іноді кидала крадькома на лардонця зацікавлені погляди. Рассел здавався схожим на дикого лісового хижака, але з його боку цілителька чомусь не бачила жодної загрози. На інтуїтивному рівні відчувалися вируючі потужні енергії Світла і Темряви, що клекотали в Душі цього загадкового лардонця. Подумки він линув десь далеко, а може копирсався в минулому? Сессіл мимоволі усвідомила, що їй подобається це суворе чоловіче обличчя із різко окресленими вилицями і стиснутими, злегка обвітреними вустами. Чого вартий лише напружений погляд блакитних очей, зосереджений на лезі чергового клинка, яке капітан ретельно начищав... Чомусь дівчині захотілося, щоб Рассел бодай хоч раз глянув в її бік, але лардонцю наче було байдуже, наразі зовсім не до Сессіл…

«Мабуть, такий самий крижаний і черствий, як і усі чоловіки з його народу…» - серце дівчини огортало непрохане розчарування…

 - Нам час вирушати, - капітан різко здійняв палаючі блакиттю очі на цілительку, висмикуючи її із трансу. Чомусь дівоче серце завмерло, коли їхні погляди зустрілись… Вмить сонливий стан десь зник, та таким пронизливим, мов клинок поглядом можна і води океану сколихнути!

 - Ми з вами! – сонний Джо кахикнув, протираючи витріщені очі. – Все ж цікавість розпирає, з’їсть її наш ящур чи ні…

Рассел здійняв з вогнища вариво, стискаючи цупкими сильними пальцями обгорнуту ганчіркою ручку казана і попрямував до виходу з печери, а усі мовчки пішли слідом.

Світанок на Туманному острові здавався не менш похмурим і зловісним, ніж ніч. Промені світила із важкістю пробивались крізь пелену білого густого серпанку, що огортав товстезні стовбури дерев.

Капітан крокував впевненою ходою, ведучи за собою решту людей по вузькій стежині. Навіть із смолоскипом і лампадкою було доволі складно розгледіти шлях, наразі необхідні знання місцевості.

Дорога зайняла десь біля півгодини, цілителька Душею відчувала внутрішнє напруження мовчазних супроводжуючих. Нарешті в гущі туману вимальовувався темний силует зловісної величезної печери, а біля входу до неї не спостерігалось жодної рослинності. Клапоть землі наче був безжиттєвий, або ретельно стоптаний.

 - Йди за мною, Сессіл. А ви усі залишайтеся тут, очікуйте на мене, - лісову тишу порушив хрипкий голос Рассела. – Віддай мені лампадку і візьми в руки цей казан, - він у наказовій манері звернувся до дівчини, а цілителька мовчки і покірно ствердно хитнула головою, взяла доволі важку ношу за ручку і пішла слідом за капітаном, зникаючи в темряві печери.

Зробивши близько десяти кроків, капітан раптом зупинився. В приголомшливій тиші мороку лише відлунювало подеколи капання води, відразу огорнуло вогкою прохолодою.

Рассел застиг нерухомо із лампадкою в руках, наче очікував на щось, а заціпеніла Сессіл стояла поруч із казаном в руках. За декілька довгих, мов ціла вічність хвилин із глибини мороку печери почувся якийсь гулкий і зловісний шерхіт, наче до присутніх щось наближалось…

 -Намагайся не робити різких рухів і не виказуй свій страх, дівчино, - прошепотів Рассел, напружено вдивляючись в темряву. – Страж десь поруч…

Нажахана до смерті Сессіл заціпеніла, мов ногами до землі приросла… У світлі лампадки з’явилося щось моторошне і величезне… За два кроки від себе цілителька побачила обриси якоїсь істоти, що повільно витягувала в бік обличчя дівчини видовжену страшну морду. Сессіл вже чітко мала змогу роздивитися велетенські роздуті ніздрі і палаючі бурштинові круглі очі із вертикальними зіницями. На довжелезній шиї чудовиська виблискувала чорна луска, що вкривала доволі масивну тушу тварини. Ящур повільно пересувався за допомогою кігтястих лап, дряпаючи кам’яну підлогу печери. Цієї вирішальної миті Сессіл здалось, що це вже кінець…

Наразі втішала і заспокоювала лише Душа Світла, яка вгамувала паніку і вируючий страх, занурюючи цілительку в легкий транс.

Вони пильно і напружено дивилися одне одному в очі… Сессіл відчула потужній потік невідомої, древньої енергії, що надходив від тієї істоти і там не було жодної краплини Темряви… Це справжній хранитель острова і ще чогось неймовірно важливого…

Ящур раптом гучно фиркнув, видаючи звуки, подібні до тихого гарчання і оскалив ікласту велетенську пащу. Він наче намагався налякати дівчину, але відчув її Душу Світла… Сессіл і Страж мов встановлювали енергетичний зв’язок, вивчаючи одне одного.

Раптом чудовисько опустило донизу свою величезну голову, принюхуючись до казана. Сессіл поставила обережно свою ношу на землю і повільно присіла навпочіпки, а ящур почав жадібно і похапцем зачерпувати рідке вариво своїм роздвоєним червоним довгим язиком, хапаючи гострими іклами плаваючі шматки м’яса із гучним чавканням та гарчанням.

Швидко спорожнивши казан, ящур видав подобу відрижки і доволі миролюбно поклав велетенську голову біля ніг нерухомо застиглої Сессіл, що продовжувала сидіти навприсядки. Страж її прийняв… Дівчина обережно простягнула руку, торкаючись холодної і жорсткої луски чудовиська, а істота лише фиркнула, дозволяючи цілительці цей тактильний контакт.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍