Юлія Бонд - Більше не повертайся, Юлія Бонд

6.1

– Пусти мене, – прошу тихо і Лев розтискає лещата своїх рук.

Два кроки назад від нього. Очі в очі.

– Річ в тому, що ти мене не любиш, Леве. Тому так легко власноруч готовий зруйнувати нашу родину. Що ж ... Давай, Стельмах, рознеси все в пух і порох. Мабуть, ми з Сонею давно тобі набридли й зараз ти просто користуєшся нагодою, прикриваючись дурною фразою "Відновити історичну справедливість".

– Ні, все не так, – хитає головою, не погоджуючись зі мною.

– А як, Леве? Як у нас із тобою? За вісім років, що ми з тобою разом, ти жодного разу не освідчився мені в коханні. Не сказав, що я твоя кохана, бажана. Я просто зручна для тебе, правда? Красива дружина для статусного чоловіка. І донька бонусом, тому що в успішних чоловіків типу тебе має бути повноцінна сім'я.

– Ти зараз говориш дурниці.

– Дурниці, так. Я завжди говорю дурниці, вже настав час до цього звикнути, але я все ніяк не звикну. Все чогось чекаю від тебе, від чоловіка, з яким думала, у нас справжня сім’я. До біса все! І тебе, і твого друга. До біса йдіть обидва! Я і дочка – не переможний прапор, нас передати з одних та до інших рук.

Висловившись, круто розвертаюсь і біжу сходами вгору. Сльози рвуться назовні. Мені терміново треба виплакатися, виплеснути весь біль, що отруює зсередини.

Я біжу так швидко, що пульс тарабанить у скронях. Нічого не чую, крім серця, що швидко б'ється в грудях і слів, сказаних мені Стельмахом.

Збігши на другий поверх, закриваюся у ванній кімнаті. Підходжу до умивальника, врубаю в крані холодну воду і підставляю долоні під тугі струмені води, хлюпаю собі в обличчя. Не відпускає. Знову і знову вмиваюся, доки шкіру не починає палити від холоду.

Скільки минає часу? Гадки не маю. Але виплакала цілий океан сліз, тільки легше все одно не стає. Біль неосяжних розмірів оселився в серці, заповнив собою кожну живу клітинку.

Коли я виходжу з ванної біля дверей прямо на підлозі сидить Стельмах, зігнувши ноги в колінах і обхопивши їх обома руками.

– Ася… – кличе хрипким голосом.

А я не дивлюсь на нього. З мене достатньо болю, більше просто не витримаю.

– Мовчи, Стельмах. Ти вже наговорив років на двадцять уперед. З мене досить.

Іду в нашу з чоловіком спальню, Лев слідує за мною. Хапаю з ліжка подушку та ковдру, вручаю Стельмаху зі словами:

– Поспиш у гостьовій спальні. Я тебе бачити не можу.

У це важко повірити, але Лев нічого не каже проти. Немов згоден зі мною, Стельмах просто киває і мовчки йде зі спальні.

Коли за чоловіком зачиняються двері, мене починає трясти. Повільно осідаю на підлогу. Та що ж це таке? Звідки в мені стільки сліз? Чому так боляче, чому так на частини розриває?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍