Ю. Несбе - Кров на снігу

уніформа агенції. Густий макіяж. Нікотинові плями на зубах. Засмага. Можливо, поїздки по сонячних курортах були частиною її службових обов’язків. Я сказав, що повернусь наступного дня зранку, щоб сплатити в повному обсязі.

Я вийшов на вулицю. Подивився ліворуч і праворуч. Пошкодував за темрявою.

Дорогою додому я упіймав себе на тому, що імітую її. Марію:

— Оце… вже… все…

О п’ятій я спакував дві валізи.

— Все, що тобі знадобиться, ми зможемо купити в Парижі, — сказав я Коріні, яка, здається, непокоїлася набагато більше за мене.

О шостій я розібрав, почистив і змастив свій пістолет, а тоді знову зібрав його. Вклав набої в магазин. Прийняв душ і одягнувся у ванній кімнаті. Обміркував усе, що мало відбутися. Обміркував, як подбати про те, щоб Кляйн не спромігся зі мною порахуватись. Я вбрався у свій чорний костюм. Всівся у крісло. Я упрівав. А Коріну били дрижаки.

— Нехай щастить! — побажала вона.

— Дякую, — відповів я, підвівся і пішов.

Розділ 16

Я тупцював у темряві на схилі за старим ковзанярсько-футбольним стадіоном.[27]

В «Афтенпостен» писали, що ніч має бути винятково морозною і знаменуватиме рекордне похолодання впродовж кількох наступних діб.

Чорний фургон під’їхав до краю тротуару точнісінька о сьомій вечора. Ні хвилиною раніше, ні хвилиною пізніше. Я оцінив це як сприятливий знак.

Я відчинив задні двері і стрибнув усередину. Кляйн і Данець сиділи кожен на своїй білій труні. Обидва були вбрані в чорні костюми і білі сорочки з краватками, як я і просив. Данець привітав мене якимсь дотепом своєю гортанною рохкальною мовою, натомість Кляйн тільки мовчки глипнув на мене. Я сів на третю труну і постукав у віконце водійської кабіни. За кермом того вечора сидів той самий хлопчина, що так блискавично ідентифікував мене, коли я вперше увійшов у рибну крамницю.

Дорога до Ріської церкви петляла тихими житловими кварталами. Я не міг бачити їх, але я знав, які вони.

Я принюхався. Чи цей фургон не є одним з тих, що Рибалка застосовує для своїх перевезень? Якщо так, я сподіваюсь, він — заради власної безпеки — поставив на ньому фальшиві номерні знаки.

— Звідки фургон? — запитав я.

— Стояв припаркований в Екеберзі, — відповів Данець. — Рибалка попросив знайти що-небудь «помірно похоронне».

Він розреготався і повторив:

— «Щось помірно похоронне».

Я не став розпитувати далі, чому так смердить рибою. Я зрозумів, що то від них самих так відгонить. Згадав, що від мене теж відгонило рибою після візиту в підсобку крамниці.

— Як воно, відчуття? — запитав раптом Кляйн. — Лаштуємось відправити без зворотної адреси твого власного боса?

Я знав, що нам з Кляйном не варто надміру справдуватися.

— Не знаю.

— Знаєш, знаєш! То як?

— Облишмо.

— Ні.

Я бачив, що Кляйн не відчепиться.

— По-перше, Гофман мені не бос. По-друге, я нічого не відчуваю.

— Ясно ж, він твій бос!

Я чув низькі обертони люті в голосі Кляйна.

— Якщо тобі так кортить.

— А чого б це він не був твоїм босом?

— Байдуже.

— Слухай, розумнику, ти хочеш, щоб ми сьогодні рятували твою дупу з халепи. То як стосовно того, — він потер складеними пучкою великим, вказівним і середнім пальцями, — щоб дати нам щось на знак подяки?

Фургон робив різкі повороти, і ми ковзали сідалами по полірованих віках своїх домовин.

— Гофман сплачував мені за послуги поштучно, — сказав я, — і, таким чином, він був моїм клієнтом. А поза тим…

— «Клієнтом»?! — повторив Кляйн. — То Мао був «штукою»?!

— Якщо Мао — це хтось, кого я впорав, то Мао був штукою. Мені дуже прикро, якщо ти був до нього емоційно прив’язаний.

— «Емоційно прив’я…» — Кляйн захлинувся обуренням, його голос затремтів.

Він замовк і глибоко вдихнув.

— Як гадаєш, експедиторе, довго тобі жити після цього?

— Сьогодні за штуку Гофман, — відповів я на те. — Пропоную зосередитись на цій обставині.

— А коли ми його впораємо, — просичав Кляйн, — штукою стане хтось іще.

Він люто зиркнув на мене, навіть не намагаючись приховати ненависть.

— З огляду на те, як тобі подобається мати боса, — сказав я, — можливо, я мушу тобі нагадати, який наказ ви отримали від Рибалки.

Кляйн уже був підніс свій потворний дробовик, але Данець поклав долоню йому на плече.

— Кляйне, не бери близько до серця.

Фургон уповільнив рух. Молодий водій кинув через скло:

— Хлопці, час вам вкладатися у ваші вампірячі ліжечка.

Кожен з нас підняв віко своєї ромбовидної труни і увіпхався всередину. Перш, ніж опускати своє віко, я зачекав, аж доки Кляйн опустить своє. У нас було по два гвинти для кріплення віка зсередини. Тільки два-три оберти. Достатньо, щоб утримати віко на місці. Але не настільки міцно, щоб це завадило належної миті блискавично висмикнути гвинти і скинути віко. Я більше не хвилювався. Але коліна мені чомусь тремтіли. Дивно.

Фургон зупинився, двері відчинились і зачинились, і я почув голоси іззовні.

— Дякую, що дозволили нам скористатися зі склепу, — промовив голос водія.

— Ото ще скажете!

— Мені обіцяли, що хто-небудь допоможе занести їх всередину. — Та вже ж. Не сподівайся, що мертвяки самі труни тягатимуть.

І грубий сміх. Я зрозумів, що нас зустрів хтось з могильників. Задні двері фургона відчинились. Я був найближче до них і відчув, як підхопили мою труну. Я намагався лежати абсолютно нерухомо. З долу і з боків труни були повітряні отвори, і, коли мене заносили в коридор, крізь них в морок моєї труни проникали промінчики світла.

— То це та сім’я, що загинула на Тронхеймському шосе?

— Так.

— Я читав про це в газеті. Жах. То їх поховають десь там, на півночі?[28]

— Атож.

Ми почали спускатися у підземелля, і я, ковзнувши в труні, вдарився головою. «Нехай вам дідько! — лайнувся я подумки. — Чи ви не знаєте, що небіжчиків завжди заносять ногами вперед?»

— То ви не могли до Різдва вже й завезти їх одразу на місце?

— їх ховатимуть в Нарвіку, а це на два дні дороги.[29]

Носії зачовгали ногами, збившись на короткі нерівні кроки. Зараз ми рухались вузькими кам’яними сходами. Я добре пам’ятав їх.

— То чому не перевезти їх літаком?

— Зацікавлені особи розважили, що це задорого стане, — пояснив молодий чоловік.

Він гарно справлявся. Якби міг, я порадив би йому, щоб сказав — коли запитань стане забагато, — що він тільки нещодавно прийшов працювати у похоронне бюро.

— А поки що неодмінно треба, щоб вони цей час перебули у церкві?

— Так. Різдво, і таке інше.

Труна знову вирівнялась.

— Що ж, можна зрозуміти. Надто,