Ю. Несбе - Кров на снігу

знадобитись, упродовж трьох або чотирьох місяців.

Поїзд гальмував, заходячи на станцію. Я позадкував до дверей. Навколо нас раптом утворилося багато вільного простору — пасажири притискались до стін вагона і мовчки дивились на нас. Якесь немовля аґуськало до матері, а більше ніхто не зронив ні звуку. Поїзд зупинився, і двері відчинилися. Я зробив іще один крок назад і зупинився в дверному отворі. Якщо позаду мене трапився хтось, кому треба було на цей поїзд, такі люди виявили мудрість і пішли на інші двері.

— Вертай лишень, — сказав я.

Нуль реакції.

— Вертай, кажу! — суворіше гримнув я.

Пацан закліпав очима, все ще не второпавши.

— Піцу.

Він зробив крок вперед, мляво, як сновида, і простягнув мені червону коробку. Я відступив на платформу. Я стояв там, тримаючи на мушці пацана, щоб той розумів, що це тільки моя зупинка. Я глянув на Брингільдсена. Той лежав на підлозі, але одне його плече трохи сіпалося, наче електричний заряд в якомусь приладі, що вже видихнувся, але не зовсім іще готовий сконати.

Двері зачинилися.

Пацан дивився на мене крізь брудне, всіяне соляними жилками морозу вікно. Поїзд рушив у бік Ховсетера й околиць.

— Цао-какао, — прошепотів я, опускаючи пістолет.

Я швидко йшов додому, крізь темряву, прислухаючись до поліцейських сирен. Щойно почувши їх, я поставив коробку з піцою на сходах зачиненої книгарні і рушив назад, у бік станції. Після того як сині маячки промчали повз мене, я квапливо повернувся до книгарні. Коробка з піцою стояла на сходинці незаймана. Як я вже казав, я не міг дочекатися, яким буде обличчя Коріни, коли вона покуштує перший шматочок.

Розділ 14

— Ти не запитав, — сказала вона в темряві.

— Ні, — сказав я.

— Чому?

— Треба думати, я просто не дуже допитлива людина.

— Але тебе мало вразити. Батько і син…

— Я вирішив, ти скажеш мені все, що вважатимеш за потрібне, тоді, коли вважатимеш за потрібне.

Ліжко рипнуло, Коріна повернулася до мене.

— Що, як я так нічого й не скажу?

— Тоді я ніколи не дізнаюсь.

— Я тебе не розумію, Улаве. Навіщо ти намагаєшся врятувати мене? Мене! Ти, такий славний, мене, таку нікчему.

— Ти не нікчема.

— Звідки тобі знати? Ти ж навіть ні про що не питаєш.

— Я знаю, що ти тут зі мною. Цього достатньо на дану мить.

— А згодом? Скажімо, ти спроможешся упорати Даніеля перше, ніж він упорає тебе. Скажімо, ми чкурнемо в Париж. Скажімо, ми якось нашкребемо грошей достатньо, щоб вижити разом. Тобі, так само як раніше, невтямки буде, хто ж вона, та жінка, що примудрилася стати коханкою свого власного пасерба. Бо як насправді можна довіряти комусь такому?.. з таким зрадницьким хистом?..

— Коріно, — сказав я, потягнувшись за цигарками, — якщо ти непокоїшся щодо того, що мені цікаво, а що ні, то не соромся, розповідай геть усе. Я тільки хотів сказати, що тобі самій це вирішувати.

Вона ніжно куснула мене за плече.

— Ти боїшся того, що я могла б сказати? В цьому річ? Ти боїшся дізнатися, що я, можливо, не та особа, якою тобі хотілось би, щоб я була?

Я витягнув сигарету, але не міг знайти запальничку.

— Слухай, я сам заробляю собі на хліб насущний вбивствами. Тож коли йдеться про інших людей, я схильний терпляче ставитись до їхнього способу життя і мотивацій.

— Я не вірю тобі.

— Як це?

— Я тобі не вірю. Я думаю, що ти просто намагаєшся приховати.

— Приховати що?

Я чув, як вона ковтнула.

— Що ти кохаєш мене.

Я повернувся до неї.

Місячний промінь, падаючи з вікна, виблискував у її вологих очах.

— Ти кохаєш мене, ох, ти, дурнику.

Вона вдарила мене мляво в плече. І повторювала, «Ти кохаєш мене, ох, ти, дурнику… Ти кохаєш мене, ох, ти, дурнику…», аж доки їй з очей бризнули сльози.

Я притягнув її до себе. І так тримав її, аж доки мені в плече стало гаряче, а потім прохолодно від її сліз. Нарешті, я побачив запальничку. Вона лежала на порожній червоній картонній коробці. Якщо я досі мав які-небудь сумніви, зараз вони розвіялись. Вона любить «фірмову піцу ЧП». Вона любить мене.

Розділ 15

Переддень Різдва.

Знову лютішим став мороз. Відступила м’яка погода.

Я зателефонував у туристичну агенцію зі своєї телефонної будки на розі. Мені сказали, скільки коштуватимуть квитки на літак до Парижа. Я пообіцяв перетелефонувати їм. Тоді подзвонив Рибалці.

Без жодної преамбули сказав йому, що я хочу грошей за усунення Гофмана.

— Улаве, ми на відкритій лінії.

— Твій телефон не прослуховують, — сказав я.

— Звідки ти знаєш?

— Гофман платить хлопцеві з Телеверкет,[26] який знає, які телефони на цю мить прослуховуються. Ні тебе, ні його у списку не було.

— Улаве, я допомагаю тобі розв’язати твою ж таки проблему. Навіщо я маю за це платити?

— Усунення Гофмана дасть тобі можливість заробляти настільки більше, що сплата мого гонорару не стане відчутною втратою.

Запала пауза. Нетривала.

— Скільки?

— Сорок тисяч.

— Згода.

— Завтра готівкою, в рибній крамниці зранку.

— Гаразд.

— І ще одне. Я не хочу ризикувати, приходячи в крамницю сьогодні ввечері, — люди Гофмана крутяться занадто близько. Надішли по мене фургон за стадіон Бішлет на сьому вечора.

— Гаразд.

— У вас уже є домовини та фургон?

Рибалка не відповів.

— Вибач, — сказав я. — Я звик, що мушу сам усе влаштовувати.

— Якщо у тебе більше нічого?..

Ми разом поклали слухавки. Я застиг, втупившись у телефон. Рибалка пристав на сорок тисяч не змигнувши оком. Мене влаштувало б навіть п’ятнадцять. Чи здогадувався про це старий гендляр? Виходить на те, що не здогадувався. Інакше його поведінка була б нелогічною. Мені слід було здогадатись. Мені слід було просити шістдесят. Може, навіть вісімдесят. Але нині було вже запізно. Треба було радіти, що я взагалі спромігся переграти умови угоди.

Як правило, я починаю тривожитись раніше, ніж за добу до роботи. А потім, коли починається відлік часу на години, я стаю дедалі спокійнішим.

Цього разу все було так само.

Я зазирнув до туристичної агенції і замовив квитки до Парижа. Вони також порекомендували невеличкий готель на Монмартрі. За розумною ціною, але затишний і романтичний, сказала жіночка-турагент.

— Чудово, — погодився я.

— Різдвяний подарунок? — усміхнулася жіночка, друкуючи у заявці на бронювання ім’я дуже подібне до мого, але не зовсім ідентичне. Наразі, ні. Я виправлю його перед самісіньким від’їздом. У неї самої був бейджик з ім’ям, почеплений на вилог грушево-зеленого піджака, — напевне,