Публій Овідій Назон - Любовні елегії. Мистецтво кохання

землі служить за тінь рятівну.

Тут лиш вогню мого брак… Та ні, я схибив на слові:

   Мій-бо вогонь — при мені, одаль — причина вогню.

Хай мені б місце дали між Кастором і його братом, —

   Я б і зірок не хотів — був би весь час при тобі.

Хай і по смерті тремтять, хай буде земля нелегкою

   Тим, хто далеко проклав, аж поза обрій, шляхи!

Вже коли треба рушати кудись у далеку дорогу,

   Хай би хоч за юнаком дівчина мусила йти.

Я от би й Альпи долав, де вітри й холоднеча, аби лиш

[20]   Поряд Корінна ішла — легко б ішлося мені.

З милою перепливти я б наважився Сирти лівійські,

   Дав би вітрило своє гнати непевним вітрам.

Не налякався б морських потвор, що під лоном дівочим

   Гавкають, ані твоїх, скельна Малеє{101}, заток,

Ані Харібди, що судна глитне — і цілим потоком

   Зригує воду морську й знов поглинає її.

Щойно ж покаже себе вітровладна сила Нептуна,

   А доброзичних богів хвиля кудись однесе, —

Ти на рамена мені свої руки клади білосніжні —

[30]   І попливу залюбки з милим, легким тягарем.

Часто, щоб бути з Геро{102}, закоханий плив на той берег;

   Був би й тоді переплив, та не заблиснув ліхтар.

Але без тебе, хоча, де не глянь, тут ниви, багаті

   На виноград, хоч довкіл — щедрі струмками поля,

Хоч рівчаками рільник собі в гості кличе водицю,

   Хоч прохолодний вітрець кучері пестить дерев, —

Все ж не вславлятиму я цілющого краю пелігнів,

   Батьківських, рідних мені, не величатиму нив, —

Скіфів хіба, дикунів-кілікійців, британців і скелі,

[40]    Де Прометей залишив крові багряні сліди.

Горнеться в’яз до лози{103}, лоза — тримається в’яза.

   От тільки з милою я часто в розлуці чомусь.

Не присягалась хіба і мною, й своїми очима,

   Що наче зорі мені, — разом іти крізь життя?

Тільки ж дівочі слова — то лист, що з дерев облітає:

   Хвилі та вітер із них роблять забаву собі.

Та коли ти зберегла бодай крихту уваги для мене, —

   До обіцянок своїх час додавати й діла!

Щойно баскі рисаки бистрохідну рвонуть колісницю{104},

[50]   Ти понад вихором грив віжками лясни сама!

Ви ж, гордовиті верхи, куди вона зверне, — присядьте!

   Ви ж, по долинах витких, — будьте легкими, шляхи!

17

Хто б за генебне щось мав — догоджати дівчині милій,

   Той уже, певно, й мені оголосив би: «Ганьба!»

Хай там! Аби лиш не так мене мучила та, що посіла

   Паф і Кітеру{105}, де б’є пінява хвиля довкруж!

Тільки б ніжній своїй велительці здобиччю став я,

   Раз уже доля така — кралі на здобич піти!

Врода вогню додає: Корінна різка, бо вродлива.

   О, якби менше вона знала природу свою!..

Дзеркало винне! Від нього пиха: вона ж бо на себе,

[10]   Лиш коли вбрана глядить і причепурена вся.

Хоч воно й так, хай врода тобі дає право безмежне, —

   Врода сліпуча, що й мій владно приковує зір, —

Все ж, із собою зрівнявши мене, — цуратись не квапся:

   З кращим (такий уже світ!) гірше йде в парі не раз.

Кажуть, що й Каліпсо, закохана, смертного мужа

   Не відпускала, а він, знай, на своєму стояв.

Вірять, що фтійський владáр пізнав любов Нереїди,

   Й що до Егерії в сні праведний Нума{106} горнувсь.

А до Венери — Вулкан, хоч він (каліка, та й годі!)

[20]   Ногу коротшу тягнув, як від ковадла ступав.

Врешті, й елегії лад — нерівний, але з героїчним

   Дещо коротший рядок гарно пліч-о-пліч ідуть.

Тож і мене, моя зоре, прийми, якого вже маєш,

   І, що робити мені, приписи в ліжку давай!

Не посоромлю тебе, тягарем безкорисним не буду, —

   Зайве було б і ховать нашу любов од людей.

Знаний не статками я: моя слава — вірші удатні,

   Хто б то, скажи, не бажав бути хай згадкою в них?

Знаю таку: вона всюди себе видає за Корінну,

[30]   Все б оддала, щоб таки справді Корінною буть!

В ложі одному, однак, чи дві різні ріки пливтимуть —

   Щедрий тополями Пад{107} і прохолодний Еврот?

Хай і в своїх книжечках я співаю тільки про тебе!

   Хай завдяки лиш тобі зблискує в пісні мій хист!..

18

Поки ти пісню свою доводиш до гніву Ахілла{108},

   Й зброїш, мій Марку, мужів, що присягнули тобі, —

Я лиш розтрачую час, лінивець, під тінню Венери,

   Славні дерзання мої ніжний ламає Амур.

Часто я любці казав: «Лиши мене в спóкої, врешті!»

   Ще я не змовк, а вона — вже на колінах моїх.

Часто: «Таж сором…» — зітхав, — а вона, тамуючи сльози:

   «Сором кохати мене?.. Ну й дожилась, дожилась!..»

Шию руками мені обів’є — все цілує й цілує,

[10]   Поки мене не вкладуть ті поцілунки рясні.

От і подоланий я! Вже не зброю — домашні діяння

   Та свої власні бої славити буду в піснях.

Мав я і скіпетр в руці{109}: трагедія нашим старанням

   Виросла; їй і служив, скільки ставало снаги.

Висміяв паллу Амур, і котурни мальовані, й скіпетр,

   Що його похапцем я, так по-домашньому, взяв.

І манівцем повело божество мене — любка гнівлива,

   От я котурни й відклав — і тріумфує Амур.

Що до снаги, те роблю: научаю майстерно кохати

[20]   (Втім, та наука тонка вчителю шкодить не раз)

Чи сную вірші про те, що Уліссові шле