Публій Овідій Назон - Любовні елегії. Мистецтво кохання

   Апіс{89} хай в почті твоїм, бог рогоносний, іде, —

Глянь милостиво сюди — в одній ти двох порятуєш:

   Їй подаруєш життя, — ну, а вона вже — мені.

Часто при святі твоєму вона тобі в храмі служила,

   Галли{90} тим часом, жерці, кров’ю кропили твій лавр.

Ти ж помагаєш вагітним жінкам, що їм роздуває

[20]   Стан, нещодавно гнучкий, лона прихований плід.

Будь же прихильною й ти, молитви мої вчуй, Ілітіє{91}!

   Вір мені, гідна вона ласку пізнати твою.

Сам, в білосніжному весь, обкурю тобі миром жертовник,

   Сам подарунки до ніг, як обіцяв, покладу

Й напис посвятний додам: «Назон — за Корінни рятунок».

   Ти ж для дарунку цього й напису місце вготуй.

І, якщо можна в тривозі такій давати поради, —

   Більше, Корінно, не смій важити власним життям!

14

Що то за користь жінкам — не брати участі в битвах,

   Не виступати в похід у щитоносних рядах?

Воєн не треба: своєю — себе ж вони зброєю ранять, —

   Часто на долю свою сліпо здіймають меча!

Та, що незрілий плід виривати з утроби навчила,

   В битві із власним життям мала б сама полягти.

Справді-бо: лиш через те, щоб живіт не поганили складки,

   Для смертовбивства цього площу всипати піском?

У давнину так чинили б жінки — од того душогубства,

[10]   Певно, до пня вже б давно вигинув рід наш людський.

Знов довелося б шукать, хто б каміння в пустельному світі

   Кидав{92}, щоб роду людей дати початок новий.

Хто подолав би Пріамову рать, якби гожа Фетіда{93},

   Моря богиня, свій плід не доплекала колись?

А коли б Ілія{94} в лоні тугім близнюків умертвила, —

   Хто б то на пагорбах тих Місто владарне заклав?

Так і Венера: коли б, завагітнівши, вбила Енея, —

   Досі б не знала земля, що таке — володарі.

Втім, не було б і тебе — такої краси! — якби мати

[20]   Так учинила колись, як її донька — тепер.

Та навіть я, кому краще було б од любові сконати,

   Дня б не побачив, якби ненька згубила мене.

Що ж виногроно з лози, коли ще незріле, стинати,

   З гілки зелений ще плід так-от, без жалю, зривать?

Вичекай трохи — самі опадуть; хай росте, що родилось,

   Не пожалкуєш об тім, бо нагорода — життя!

Що то за безум такий — копирсатися в лоні своєму,

   А ненароджених ще — трійлом поїти їдким?

Всяк дорікає кров’ю синів колхідянці{95} гнівній;

[30]   Кожному Ітіса жаль — ненька ж убила його!

Люті були матері! Але й привід для лютості мали:

   Кров’ю своїх же дітей мстилися чоловікам.

Ну, а який же Терей чи Ясон спонукає вас нині

   Так от, долаючи страх, зранювать лоно своє?

Не посягне на таке й у печерах вірменських тигриця,

   Навіть левиця не вб’є, грізна, маляти свого, —

Чинять це… ніжні жінки, але — не безкарно для себе:

   Часто, вбиваючи плід, гине убивця сама.

І як несуть її, щоб на вогонь, нечесану, скласти{96}, —

[40]   Кожен покійниці вслід: «Так їй і треба!» — гука.

Ну, але хай ті слова розвіються в далях етерних,

   А віщування мої будуть лиш звуком пустим!

Хай, милосердні боги, вона раз лише схибить безкарно,

   Лиш один раз, а тоді, вдруге, — хай кару несе!

15

Перстню, що зблиснеш ось-ось на пальчику любки-красуні,

   Свідку моєї жаги (в тому вся цінність твоя!),

Милим даруночком будь! Од радості вся заяснівши,

   Хай на свій пальчик вона хутко надіне тебе.

Гарно так їй підійди, як мені вона гарно підходить,

   Ніжно круг пальчика їй, наче віночок, обвийсь.

От пощастило тобі!.. Забавлятися буде тобою, —

   Сам подарунок зробив — сам же і заздрю йому!..

От якби в перстень той діва Ееї{97} мене обернула

[10]   Чи чародійник старий — житель Карпафських глибин{98}!

Тут же б запрагнув тебе, грудей торкнувся б, а далі —

   Волю б лівиці я дав — нею б сягнув під поділ.

З пальця, тісний, зісковзнув би таки, припав би до лона,

   Вже не кільцем, а грудьми (бо чарівник!) — до грудей.

Чи послужив би печаткою їй — для листів потаємних,

   Щоб не чіплявсь камінця віск із таблички цупкий.

А якби прикрим був лист, я тулився б до вуст її вогких,

   Тільки б писання того не запечатать мені.

В скриньку захоче покласти мене — не дам себе зняти:

[20]   Тут же тіснішим кільцем довкола пальця зімкнусь.

Смутком-журбою тобі, моя зоре, повік хай не буду,

   Пальчик твій без нарікань радо хай носить мене

Навіть тоді, коли в теплій воді омиватимеш тіло, —

   Не постраждає ж у ній очко ясне — самоцвіт;

Голою будеш — і збуджена хіть збадьорить мої члени,

   І, хоча перстень, але — як чоловік поведусь.

Що там ті мрії, однак? Рушай же, дарунку маленький!

   Хай вона знає, що ти — вірності нашої знак!

16

Ось я в Сульмоні живу, в третині краю пелігнів,

   Тут не просторо, але — води здорові довкіл.

Сонця близького жарінь хай до тріщин випалює землю,

   Хай із висот палахтить лють Ікарійського пса{99}, —

Води проточні й тоді зволожують ниву пелігнів,

   Буйно на ґрунті пухкім зелень буяє довкіл.

Щедра зерном тут земля, щедріша — на виногрона,

   Видно подекуди тут навіть Паллади плоди{100}.

Де лиш струмочок дзюрчить — моріжок м’який зеленіє,

[10]   Дерен вологій