Публій Овідій Назон - Любовні елегії. Мистецтво кохання

багач, хай, брехливий, сьорбне з того моря,

   Що в ненаситі своїй стільки разів борознив!

Ну, а мене хай хвилюють хіба що справи любовні,

   Хай серед них мене смерть на відпочинок пошле.

Хай в похоронний мій день, сльозу пустивши, хтось мовить:

   «Смерть маєш саме таку, що увінчала життя».

11

Першою стежку хистку по морській здивованій хвилі

   На пеліонській горі стята вказала сосна,

Що між ударами скель провезла, було, дорогоцінне

   Руно, яке звіддаля вабило сяйвом рудим.

От коли б той корабель, — щоб ніхто веслом не бив хвилі, —

   Арго, тоді затонув, згубних напившися вод!..{78}

Ось, покидаючи дім і прихильні пенати, і ложе,

   Хоче Корінна ступить на небезпечні шляхи.

Будуть — о горе! — лячними й мені зефіри та еври,

[10]   І льодовитий Борей, і розгарячений Нот.

Не намилуєшся там ні містами, ні зеленню лісу —

   Море зрадливе довкіл, синява всюди одна.

Там, серед моря, ні камінців не побачиш барвистих,

   Ні черепашок: вони — тільки на вогкім піску.

Берег мережте лишень білих ніжок стежками, дівчата, —

   Він лиш безпечний, а там, далі, — дороги сліпі.

Хай вам розказує хтось про звади вітрів, про Харібду

   Й Скіллу{79}, про те, як між них піниться хвиля морська;

Як, наче леза з глибин, Керавнії скелі зринають,

[20]   Де там, в якій із заток, Сирта{80} Велика й Мала, —

Хай повідає вам хтось — ви слухайте: хто слухачем є,

   Жодна негода тому не заподіє біди.

Пізно, коли вже відв’язано шнур, озиратись на берег:

   Вигнуте днище судна в безкрай солоний летить.

А мореплавець, ворожих вітрів боячись ненастанно,

   Поряд — рукою сягнуть — бачить і хвилю, і смерть.

Леди синів{81}, яснозорих близнят, молитимеш слізно,

   Зойкнеш: «Ой, добре тому, хто на несхитній землі!»

Справді-бо краще собі прилягти та книжку гортати,

[30]   Ліру фракійську дзвінку часом узяти до рук.

Може, кажу щось пусте, чим вітри забавляться буйні, —

   Хай Галатея{82} веде, приязна, твій корабель!

Вроду таку загубить, нереїди, — був би це злочин,

   Ви учинили б його, ви і ваш батько — Нерей.

Не забувай лиш мене, з ходовим я жду тебе вітром,

   Хай у вітрила твої, духу набравшись, він дме!

Море могутній Нерей хай до нашого берега хилить!

   Війте до нього, вітри, хвилю до нього женіть!

Палко благай, щоб зефіри твоє напинали вітрило,

[40]   Лиш затріпоче — сама вміло скеровуй його!

Першим із берега знаний мені корабель я зауважу —

   Й вигукну: «Ось він везе — бачите? — наших богів!»

Візьму на руки тебе. Ні числа, ні порядку в цілунках

   Не пильнуватимем ми. Жертва подячна впаде.

Наче та постіль м’яка, буде слатись пісок перед нами,

   Будь-який пагорбок нам правити буде за стіл.

Там за Ліеєм п’янким не одне мені, певно, розкажеш:

   Як серед моря, було, ледь не втонув корабель,

Як ні непевна година нічна, ані Нот буревійний

[50]   Не зупинили тебе, поки до мене пливла.

Йнятиму віру всьому, хоч була б то вигадка чиста.

   Врешті, чому б то я мав мрії своїй не годить?

Тільки б тим радісним днем, оздоба небес, Світлоносець,

   Чвалом пустивши коня, швидше мені заяснів!

12

Я переміг! Увінчай-но чоло моє, лавре звитяжний!

   Бо ж обнімаю-таки любу Корінну мою!

Хто лиш її не беріг — чоловік, і замки, і сторожа,

   Щоб не підкрався хитрун, — всі проти мене були.

З-між перемог саме та найгучнішого варта тріумфу,

   Де, не піднявши меча, здобич безкровно беруть.

Що там рови, що мури міські? Усе це — марниці:

   Жінку, досвідчений вождь, жінку я нині здобув!

Як повалився Пергам по облозі десятилітній —

[10]   Скільки в Атрідів-братів слави тієї було?

Я ні з ким іншим її не ділю: плодами звитяги

   Буду втішатися я, не якийсь інший вояк.

Сам я був за вождя, сам воїном був, піхотинцем,

   Сам же й вершником був, сам і клейноди носив.

Доля до звершень моїх випадковості не домішала —

   Гучно, тріумфе, ступай, світла турбото моя!

Привід війни не новий: не викрали б доньку Тіндара{83} —

   Мир і Європи б тоді, й Азії не полишав.

І чи не жінка вином розгарячених диких лапітів{84}

[20]   І напівконей, було, в бійку ганебну втягла?

Жінка й у краї твоїм, справедливий Латине, троянцям

   Поштовх дала{85} до нових кровопролитних боїв.

Жінка й тоді, коли Місто ще юним було, нацькувала{86}

   Римлян на тестів — до рук грізну їм зброю дала.

За білосніжну телицю бики, сам бачив я, б’ються,

   Збоку дивилася та — їм піддавала снаги.

З-між багатьох і мені, воякові, — але без убивства, —

   Взяти звелів Купідон славні знамена свої.

13

Плоду, що в лоні твоїм визрівав, немудро позбувшись,

   Зблідла Корінна лежить — бореться смерть із життям.

Рішення те, небезпечний той крок, укривала від мене —

   Гнівом по праву киплю, гору ж — острах бере.

Плід той від мене вона понесла, принаймні, в те вірю:

   Часто, що бути б могло, те я за дійсне беру.

Мати Ісідо, чий край — хлібодайні ниви Канопа{87},

   І Паретоній, і Фар, в пальмах увесь, і Мемфіс,

Там, де стрімливий Ніл, широким річищем спливши,

[10]   В море крізь сім своїх брам води вливає свої!

Систром твоїм заклинаю тебе й Анубіса{88} видом —

   Хай шанобливо в віках служить Анубіс тобі,

Хай проповзає звільна змія довкола приносин,