Публій Овідій Назон - Любовні елегії. Мистецтво кохання

присягатись,

   Навіть Венеру саму кликав, щоб свідком була?

Вибач, богине, мені! Я не винен — криві ті присяги

[20]   Нот дощовий нехай ген морем у безвість жене!

Ти ж, Кіпассідо, відваж за труд мені плату солодку:

   Нині, смаглявко, до гри знов побіч мене лягай!

Що це ти брівки звела? Страхи снуєш свіжі, невдячна?

   Замість обом водночас, краще служи одному.

А як відмовиш, дурненька, мені, — зізнавшись в усьому,

   Я господині твоїй сам принесу каяття.

Все, Кіпассідо, я викладу їй: коли ми кохались

   І в який спосіб, і де, й скільки разів це було.

9

Ти, що на гнів свій палкий не скупишся для мене, Амуре,

   Хлопче, що в грудях моїх, лежню, гніздо собі звив!

Що ж мене кривдиш усе, хоч твоїх таборів я ніколи

   Не покидав, та чомусь тут таки й ран зазнаю!

Факелом палиш — своїх, у своїх же — стріли пускаєш…

   Що то за слава така? Краще долай ворогів!

От гемонійця{72} візьми: свого друга вдаривши списом,

   Він же для рани йому засіб подав помічний.

Глянь на ловця: переслідує здобич, а наздогнавши, —

[10]   І не торкнеться її — іншу догнати спішить.

Нас, підлеглих твоїх, діймаєш ти своїм луком,

   А до зухвальця — чому млява правиця твоя?

Що то за втіха — об голі кістки стрілу притупляти?

   Геть од любові я всох — голі зостались кістки.

Стільки довкола мужів і стільки жінок без любові —

   Там попітніти б тобі, щоб заслужити тріумф!

Рим, якби сил не зібрав, у світ широкий не рушив, —

   Досі пишався б хіба крівлями з очеретин.

Воїн за вислугу літ отримує, втомлений, поле.

[20]   Кінь, що мету обгинав{73}, — на пасовищі уже.

Під окриттям на підпорах стоять розхитані судна,

   Хто вже з арени зійшов — меч дерев’яний бере{74}.

Тож і мені, хто своє відслужив у жінок, у любові,

   На відпочинок піти — чи не найвища пора?

9а

Скаже з богів хтось: «Живи й не люби!» — подякую чемно:

   Жінка — це зло, та яке ж миле й солодке те зло!..

Тільки-но я вдовольнюсь, і жага у серці пригасне —

   Знов бідну душу мою вихор підхопить лихий.

Так, коли здиблений кінь, наосліп із вершником рине,

   Спінений, вже він тоді не відчуває вузди.

Так, біля берега вже, запливаючи в гавань безпечну,

   З вітром раптовим судно знову летить на глибінь.

Так ото носить мене Купідона подув непевний!

[10]   Знову сягнув по стрілу бог пурпуровий — Амур.

Цілься у серце моє: безоружний — перед тобою,

   Тут тобі вистачить сил і не здригнеться рука!

Стріли й самі вже в мене летять: сагайдак не таке вже

   Місце звичне для них, як саме серце моє!

Все ж нещасливцем є той, хто ніч проспить непробудно,

   Той, кому довге спання — то наче дар дорогий.

Дурню! Що ж таке сон, як не смерті холодної образ?

   Часу доволі для сну кожному доля подасть!

Хай і надурює любка мене, щебечучи мило, —

[20]   Із сподівання свого радість черпатиму я!

Хай то слух солодить, то докорами хай дошкуляє,

   Хай то натішусь при ній, то, з’ївши облизня, йду.

Що перемінливий Марс — це від пасерба, від Купідона:

   З нього зразок беручи, меч свій оголює Марс.

Ти — легковажність одна, як метелик — що там ті крильця?

   Втіхи то щедро даєш, то забираєш нараз.

Тож, коли з ненькою гожою чуєш мене, Купідоне, —

   В серці моєму всякчас, доки живу, владарюй!

Гурт жіночок, перелітна юрба, під твоїм буде берлом, —

[30]   Так від народів обох шана пливтиме тобі.

10

Так, це від тебе колись, так-так, від тебе, Грецине{75},

   Чув я, що двох водночас годі любити жінок.

Я через тебе в біді, через тебе впав, безоружний, —

   Двох я — хіба не ганьба? — двох одночасно люблю.

Дві вони — кралі між краль, обидві — мов із малюнка,

   Та й у мистецтві вони — рівні, як та, так і та.

Вродою вдатніша ця, але й та настільки ж удатна,

   Більш до цієї горнусь, хоч до тієї не менш.

Дві мене мучать нараз, дві любові розколюють навпіл, —

[10]   Так супротивні вітри бавляться в морі судном.

Що ж нескінченні подвоюєш ти, Еріцино{76}, страждання?

   Може, щоб лиха сьорбнуть, мало кохати одну?

Лісу — листків додаєш? Зірок — мерехтливому небу?

   До глибодонних морів — ще підливаєш води?

Втім, краще так, аніж нидіти б мав один, без любові, —

   Ворогу б я побажав кроком суворим іти.

Ворогу б я побажав у порожній лежати постелі,

   Де простягтися до сну не заважає ніхто.

Ну, а мені хай жорстока любов не дає загнивати —

[20]   Тільки б не був я один ложа мого тягарем{77}!

Хай добиває мене (нікого ж ніде!) моя любка,

   Як до снаги, то одна, а як ослабне — то дві!

Праці стане для двох: я стрункий і жилавий хлопець, —

   Може, ваги не добрав, м’язи не мляві зате.

Твердості їм додає ще й природна жага насолоди —

   Жінки, яка б не була, зроду я ще не підвів!

Часто цілісіньку ніч у постелі я бавився жваво,

   Зранку — знову до гри, втоми немов не було.

Щасен, хто потрудивсь в обопільних змагах Венери!

[30]   Рад би я в них полягти з волі безсмертних богів!

Хай свої груди вояк підставляє під стріли ворожі —

   Кров’ю, що в битвах пролив, купить він славу собі.

Хай багатіє