Публій Овідій Назон - Любовні елегії. Мистецтво кохання

Пенелопа,

   А чи, Філлідо, про твій, скривджена владарко, плач, —

А чи про те, що Паріс, Макарей, і Ясон безсердечний,

   І Гіпполіт, і його батько читали колись;

Що промовляла, журна, з мечем у правиці Дідона,

   Що — повелителька струн Лесбосу ліри — Сапфо.

Скоро вернувсь мій Сабін, об’їхавши світ, із собою

   Він попривозив листи — відгуків слово живе.

Значить, Улісса печать упізнала жона його вірна,

[30]   Мачуха Федра — до рук лист Гіпполіта взяла;

Благочестивий Еней відповів нещасливій Еліссі;

   І до Філліди є лист, тільки б живою була!

До Гіпсіпіли прийшло від Ясона писання печальне;

   Люблена, Фебові в храм ліру Сапфо хай складе.

Так-от і в пісні твоїй, хоч оспівуєш зброю, мій Макре,

   Побіч із Марсом, бува, золотом блисне Амур.

Є там Паріс і жона-перелюбниця (славою — злочин!),

   Є Лаодамія{110} ще, — з мужем померла вона…

Радше — я ж знаю тебе! — не бої, а кохання ти славиш, —

[40]   І таки в мій, прийде час, табір ти перебіжиш!

19

Кажеш, дружину тобі пильнувати, дурню, не треба?

   То задля мене пильнуй, підігрівай мою хіть!

Лиш заборона смаку додає; дозволиш — набридне.

   З дозволу — бовдур хіба, телепень буде любить.

Хай і страхи водночас, і надія служить коханцям,

   Хай і відмова не раз місце благанню дає!

Що мені з щастя того, як його не відтінить хмарина?

   Те, що нічим не грозить, те й не привабить нічим.

Дивну цю рису в мені таки вгледіла хитра Корінна, —

[10]   Знає, кмітлива, тепер, як упіймати мене!

Скільки разів (мовляв, голова болить, нарікала)

   Я хоч-не-хоч за поріг мусив од неї іти…

Скільки разів дорікала мені — й ні в чому не винен

   Мусив я стільки ж разів бути її прохачем!

Так одуривши мене, пригаслий вогонь піджививши,

   Знову благанням моїм радо назустріч ішла.

Що то за ласки були! А що за слова найсолодші!

   Скільки цілунків було — бачать боги! — і яких!..

Так от, кралечко, й ти, що недавно мій зір полонила,

[20]   Підступів часто лякайсь, часто мені відмовляй.

Перед порогом твоїм не раз мене змушуй лежати

   Й мерзнути там одинцем, доки тягтиметься ніч.

Так, лише так загартуєш любов, що міцнітиме з часом, —

   Ось що мені до смаку, ось що снаги додає!

Інша, розпусна, любов, по яку — рукою сягнути,

   Шкодить: мов меду об’ївсь — що за приємність у ній?

Не заховав би Данай свою доньку в мідяній вежі, —

   Від Громовержця у тяж, певно, вона б не зайшла.

Ока з телиці Іо й на мить на спускала Юнона —

[30]   Й Зевс іще дужче її, діву рогату, кохав.

Вабить доступне, легке — то з дерев зривай собі листя,

   Дзбанами воду черпай у повноводій ріці.

Хочеш коханця тримати в руках — крути ним частіше.

   Ну й настанови даю!.. Знову на лихо собі!..

Та, хай там що, а мене, зізнаюсь, нудúть від догоди:

   Ловлять мене — я втікач, а утікають — ловець.

Ти, хто за жіночку, кралю свою, аж надто спокійний,

   Двері свої під замком, лиш вечоріє, тримай.

Хто крадькома на поріг твого дому ступає, розвідай,

[40]   І чому в тиші нічній брешуть собаки не раз.

Що за листи, що їх служка метка приносить-відносить,

   І чому кралі твоїй спати окремо кортить.

Хай ось таке допече, дійме тебе аж до живого,

   Щоб на підозрі твоїй я свою хитрість гострив.

На побережжі, кажу, на безлюдді, пісок нехай краде,

   Хто собі взяв за мету дурня дружину любить.

Ось що затям: якщо вірити жіночці не перестанеш,

   То перестане вона милою бути мені!

Довго я всяке терпів: будеш добре її пильнувати —

[50]   Добре я, думав, тебе зможу водити за ніс.

Бевзь ти однак! На таке, що й сором мужу дивитись,

   Дивишся — тим і кладеш край насолоді моїй!..

Що ж це — о горе мені! — й не знатиму вже заборони?..

   Вже й не помститься ніхто за подаровану ніч?

Жодних віднині страхів? Не зітхатиму вже на постелі?

   Приводу вже не даси, дурню, щоб кляв я тебе?

Що мені з того, скажи, дурнуватого звідника-мужа?

   Він, недотепа, мені смак до любові псує!

Іншого йди пошукай, кому люба така терпеливість:

[60]   Доки мовчиш, як той пень, — я не суперник тобі!

Книга третя

1

Ліс предковічний стоїть, що роками не відав сокири, —

   Віриться: тут божество має оселю свою.

Б’є між дерев джерело. Понад ним — глибока печера.

   Серед гілля звідусіль солодко тужать пташки.

Поки проходжуюсь тут, окритий розлогою тінню,

   З думкою: що ж то мені Муза нашепче моя, —

Бачу, Елегія йде: вузлом — пахуче волосся,

   Ніжка — коротша одна, це я таки спостеріг.

Вид — хоч малюй: принадне лице, прозора накидка,

[10]   Навіть у ваді ноги криється зваба якась.

Далі й Трагедія в довгім плащі ступає сягнисто:

   Темне волосся крилом — на похмурному чолі.

Скіпетром в лівій руці, сувора, владно хитала,

   Ногу (в котурнах була) їй обвивав ремінець.

«Ну, то коли покладеш, — почала вона, — край тій любові,

   Ладен те саме весь час, млявий поете, товкти?

Де тільки п’ють, — усяк поведе про твою легковажність,

   Де перехрестя доріг — всяк про ледачість твою.

Пальцем частенько вже вказує всяк на тебе, поета:

[20]   Он, мовляв, той, кого бог жаром діймає, Амур.

Не помічаєш хіба, що ти — вже як байка для Риму,

   Й сам же, собі на ганьбу, ще й підживляєш