Юлія Міхаліна - Пристрасть спотворює все, Юлія Міхаліна

На відстані ста метрів за нею мчав невідомий вершник на величезному вороному скакуні. Через швидкість важко розгледіти обличчя, але дивлячись на силует і розуміючи, що він намагався наздогнати саме її, передчуття підкинуло єдиний варіант. Не було в Рощі й у прилеглих краях того, хто подібно Маргариті, займався верховою їздою. За більш ніж п’ять років свого захоплення знала напевно. Доки не з’явився Чернишевський. Лише він здатен так нахабно вломитися на чужу територію. Для чого? Залишалося загадкою. Але передчуття неминучого не залишало.

Щоби перевірити припущення Одинцова пригнулася до спини Пристрасті, змушуючи ту прискоритися. Коли через пару хвилин їзди різко натягнула поводи та зупинила коняку біля річки, сумнівів у тому, кого побачить, не залишалося. Тілом пробіг табун мурашок.

Зіскочивши з кобили та погладивши її по шиї, Марго повернулася до скакуна, що гарцював поруч. Фиркаючи, він зупинився в стороні, і вершник спритно зіскочив на землю. Як і дівчина, погладив вороного, повільно обернувся та рушив у її напрямку. У простих штанах, високих їздових чоботях і білосніжній сорочці, злегка розстебнутій на грудях, виглядав впевнено й незворушно. Серйозно. Пропалював Одинцову очима і вивчав одночасно.

Маргарита дужче втиснулася в Пристрасть. У голові маяком загорілося: «Небезпека». У небезпеці зосередження всього — цієї зустрічі, цього чоловіка, майбутнього.

— Спритно ти з нею справляєшся, — як ні в чому не бувало, ніби й не було між ними прірви в десяток років, чоловік підійшов ближче й поплескав кобилку по гриві.

— Що там справлятися — це моя Пристрасть, — повернувшись до коняки, для чогось зізналася Марго. Важко сказати, що мала на увазі, згадуючи «пристрасть», — ім’я, або щось інше.

— Від тебе варто було очікувати подібного, — слабо посміхнувшись, зазначив: — Ти завжди була сміливою і відчайдушною.

Не знала, що відповісти. Багато разів уявляла, що було, якби Олег виявився живим, прокручувала в голові власну реакцію. Навіть кілька годин тому, знаючи точно, що їм належить знову зустрітися, придумала стільки питань, стільки важливих слів: Як жив? Чим жив? Як справлявся? Як домігся висот? Навіщо з’явився саме зараз?.. Але що в підсумку? Стояла й не знала, як себе вести. Губилася. Уперше за багато років по-справжньому губилася перед чоловіком. Напевно, саме через розгубленість і вирвалося найбезглуздіше питання, відповідь на яке не чекала отримати:

— Де ти був весь цей час, Олеже? — з відчаєм заглядаючи в блакитні очі.

Швидше всього Маргарита виглядала по-дитячому наївно й нерозумно. На мить повернулася в минуле. Туди, де вона ще маленька дівчинка, а Олег завжди поруч. Майже завжди.

— Рито, це складно пояснити, — із жалем видихнув.

Питанням явно здивувала його. Він не менше сумував про нездійснене. А, можливо, навіть більше. Хто знає…

— Спробуй, — зітхнувши, Марго пройшла в сторону річки, вдивляючись до протилежного берега.

— Рито, прийде час і ти обов’язково про все дізнаєшся, — підкрадаючись позаду, винувато пробурмотів Чернишевський.

— Коли прийде? Майже дванадцять років, Олеже, — обхопивши себе за плечі, Одинцова не наважувалася подивитися на чоловіка, побоюючись, що цього разу не втримає емоції під контролем. — Вдумайся! Дванадцять років я жила з думкою, що тебе там вбили разом із Пашкою. Що я бачу? Ти живий, здоровий і, здається, не дуже бідуєш. Невже тобі цього замало?

— Рито, якби все залежало від мене, — підійшовши до непристойного близько, як для випадкового знайомого, обережно стиснув дівочі плечі, намагаючись повернути до себе.

— Звичайно, розумію, — Марго підкорилася. — Бізнес насамперед. Для вас, чоловіків, завжди на першому місці задоволення власних амбіцій: гроші, влада, визнання. Ти не виняток, так? — смикнувши голову, з викликом поглянула на Чернишевського.

— Ні, Рито, — заперечливо хитнувши головою, із сумом у голосі зізнався Олег. — Справа не в бізнесі та не в грошах. Просто повір мені.

Дівчина, відвертаючись, усміхнулася. Довіра — останнє, що може дати. Здатність довіряти в неї вкрали в далекому минулому. Швидше, ніж усе інше. А він просить про довіру! Чи має право?

— Рито, скажи, — не отримавши бажаної відповіді, обережно підняв двома пальцями підборіддя, примушуючи Одинцову подивитися на себе: — ти можеш повірити?

— Ти не знаєш, про що просиш, Олеже, — фиркнувши, Маргарита звільнилася і відступила. — Довіра — крихка річ. Розбивши одного разу, її не можна склеїти знову, — присівши на край обриву, підхопила із землі пару камінчиків і машинально пустила в річку. — Я не можу довіряти тобі після того, що дізналася вчора. Попри нашу дружбу в минулому, я чітко розумію, що майже не знала тебе ніколи.

— А кому ти можеш довіряти? — сідаючи поруч, стомлено зітхнув, проводжаючи поглядом черговий голяк, кинутий дівчиною. — Рощину?

— Його, в усякому разі, я знаю добре.

— Ти так впевнена, що знаєш? — запустивши камінчик слідом за Ритою. — Ти можеш беззаперечно вірити його діям і словам, проте де гарантія, що він говорить правду? Часто випадків зовнішня оболонка — вигаданий образ, а що знаходиться всередині важко пізнати навіть найближчий людині. Невже ти впевнена, що для Рощина дійсно близька людина?

Знов питання, відповісти на яке Маргарита не готова. Не зараз. Можливо, почуй його вчора вранці, знайшла чим заперечити. Проте сьогодні щось змінювалося. Попри вибачення Кирила, осад на душі залишився. Дивний ореол таємниць навколо Рощина, що з’явився у вранішній розмові із ним, після слів Чернишевського спалахнув з новою силою. Це не тішило. Знову копатися в минулому, шукати вади й недоліки в чоловікові, котрий зробив для неї набагато більше, ніж будь-хто інший, не хотілося, як і обговорювати цей момент. Тим більше з Олегом, що й сам не ликом шитий — одна суцільна загадка.