Інна Земець - Збій системи, Інна Земець

Глава 6

 

      - Аня, ти готова? По тебе приїхали, – Валя зазирнула в мій кабінет і відшукала поглядом мою валізу. – Заходь, ось вона, - і вказала на неї рукою.

В кабінет зайшов чоловік, якого вже знала як водія Сердюка. Мовчки, точно як його роботодавець, підхопив її і на мене глянув.

      - Доброго ранку. Можемо їхати?

      - Доброго ранку. Так, я готова,  - підвелась, сунула ноут в сумку і рушила за ним слідом. – Як до вас звертатись?

       - Давид.

       - Дуже приємно, - сказала я його широкій спині і ліфт стрімко опустив нас на перший поверх.

Знову я, мої речі і мовчазний чоловік, що їх тягне. Дорогою стикнулась з колишнім керівником – привітався ввічливо і так улесливо, ніби мій новий статус вже перестав для нього бути приводом для вульгарних припущень. Що ж, повірю, мені так і приємніше і  простіше. Давид закинув речі в багажник і ми швидко рушили ще глибше в центр міста. Звісно, наш шлях прямував до одного з найпрестижніших житлових комплексів на столичних пагорбах. Розкішна забудова тішила око своїм приватним ландшафтним парком, стадіоном, кортом і геть усім чого душа забажає. Чекали на Сердюка під під’здом лиш декілька хвилин – ще роздивитись не все встигла, а він вже швидко крокував до авто в супроводі охоронця.

     - Доброго ранку, Анна.

      - Вітаю, Гліб Демидович.

Як і щоразу до того, почувши звернення по-батькові, він ледь помітно, але ще доволі сильно стиснув щелепи. Ми розсілись вирушили до Львову. Дорога промайнула напрочуд швидко, хоча коли весь шлях займаєшся справами то і не дивно, мабуть. Ми сиділи на задньому сидінні джипа з ноутбуками на колінах і звертались одне до одного за всю мандрівку хіба що зо три рази – двічі він запропонував зупинитись дорогою, один раз я погодилась, от і всі розмови. Вибір готеля був доволі банальний, та все ж  доречний – його історія була пов’язана з Леопольдом фон Захер-Мазохом. Здається,  у Сердюка таки є почуття гумору – наші наполегливі танці довкола пана Ксав’є, як на мій смак, відчутно віддавали мазохізмом, втім, як і садистичне бажання шефа тягати мене за собою як ту валізу. Втім, оцінивши іронію місця та рівень його пафосу, я пішла у свій номер, він попрямував до свого – вечеря вже за кілька годин. Ані на басейн, ані на відпочинок часу не лишилось і я зайнялась підготовкою до зустрічі. Ще раз переглянула папери, нагадуючи собі деталі і перейшла до зборів. Цього разу взяла із собою консервативну сукню-футляр кобальтового кольору, волосся високо не підбирала, лише низ трохи підхопила. Пишні вітальні екзерсиси з гостем вже були звичайною справою, а спроби Франца привласнити мою руку і губами під рукав залізти викликали лише стриману усмішку. В цілому вечір пройшов чудово, під невимушений тон розмови та вишукані страви. Та було кілька моментів, коли моя рука мимоволі затискала виделку в руці – пан аристократ дорогою до України мабуть думав, що тут, у нас дикі краї. Та згодом знайшов пояснення неочікуваній розкоші – спадок Імперії, всього лиш. Мабуть, якоїсь миті мій незворушний образ пішов тріщинками – рука Сердюка повільно, але твердо накрила мою стиснуту в кулак. Він кілька секунд неспішно заспокійливо гладив своїм великим пальцем мою збляклу зсудомлену руку, а потім нахилився до самого вуха і прошепотів:

       - Після підписання угоди, будь ласка.

Божечки, брила вміє щиро посміхатись! Аж шкіра сиротами вкрилась від дива того небаченого. Його очі ще раз виблиснули і він прибрав свою руку. Очі пана Ксав’є також вистрілили кількома іскрами, але я зреагувала миттєво - вигадала дотепний жарт і справжні слова мого шефа сховались під легкою та веселою паузою заповненою сміхом нашого тріо. Цього разу окрім основної угоди окреслили плани на майбутнє. Франц вже нюхом все більше відчував кілька перспективних напрямків на майбутнє, тож ця угода єдиною навряд чи стане. Відпочивати всі розійшлись в гарному настрої, хоча очікуваного запитання чи я не маю бажання провести пізню екскурсію містом я не уникла. Щоб відчуття дежавю було повним, Сердюк знову безкомпромісно відібрав мою руку у француза і ми попрощались до завтра. Наступний день ми знову провели в форматі тріо. Франц отримав бажану екскурсію, та попри його наполегливе давнє бажання - не в приватній атмосфері. Сердюк організував і маршрут, і гіда, і геть все, щоб до вечора між ним з французом панувала дружня приємна атмосфера. І після всіх цих безкінечних прелюдій, за суботньою вечерею вони дійшли остаточної домовленості – наприкінці наступного тижня у столиці настане той день. Нарешті, угоду буде підписано, мої митарства добігали кінця.

       - Врешті-решт, до Києва нещодавно Президент Сполучених Штатів навідувався, а в родині Ксав’є боягузів ніколи не було, - розбалакався вщент запещений аристократ і ми розпрощались до наступної п’ятниці.

Мабуть, у нас обох з шефом наступило синхронне розслаблення, ніби розв’язали кульку і повітря вмить її полишило, зоставивши лиш спорожнілу оболонку. І ми, як ті дві здуті мляві оболонки, сиділи в барі і цідили кожен свій напій ледь тримаючись рівно.

        - Це ж фінал? – кволо запитала я.

        - Передостанній акт, - пробурмотів Сердюк всередину свого віскі зі скибочкою лимону. – Підпишемо в п’ятницю, в суботу відсвяткуємо. Вас, Анна, звісно теж запрошено.

Я знесилено впала на свої руки, випростані на барній стійці і засміялась.

       - Хай вас тішить думка, що після цього на вас чекають відгули і фінансова винагорода – вона буде щедрою, не сумнівайтесь. Без вашої допомоги я б ходив околяса ще довго.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍