Інна Земець - Збій системи, Інна Земець

        - Надмірні лестощі псують робочі відносини, Гліб Демидович.

     - Чесне визнання – не лестощі, Анна. І востаннє прошу – годі по-батькові, я не звик до такого формалізму.

      - Я спробую, - пообіцяла я і вирішила, що тоді раще взагалі тоді ніяк не звертатимусь, хай на «шеф» відгукується – так не дуже формально. – А штрикнути виделкою тоді дозволите?

       - Навіть допоможу, - засміявся він, чим геть вибив мене з колії.

Мить веселощів минула і нас накрило ще більшою втомою, ми сиділи і ліниво допивали свої напої, кожен розмірковуючи про своє. Про що саме думав шеф я могла лиш здогадуватись, а я подумки нову сукню вибирала. Сердюк глянув на мене, я кивнула і він подав знак бармену повторити. Його відволік дзвінок телефона, а я від уявного вибору перейшла до реального. Це вечірка, тож ніяких строгих одежин – трохи більше свободи. Добре що це останній ривок – грошей мала зараз вдосталь, та чималу їх частину спускати на одяг на постійній основі не хотіла. Десь краєм вуха чула сердитий голос шефа, що комусь гарчав: «Май гідність і припини битися лобом в стіну», та я так захопилась асортиментом, що не одразу помітила, як шеф скінчив розмову і мені в руки заглядати почав.

      - Вже готуюсь до фіналу, - з усмішкою сказала я. – Вечірка де планується?

   - У мене вдома, у невеликому майже дружньому домашньому колі. Він приїде з дружиною, тож запрошення в форматі «плюс один».

     - Зрозуміло. І це чудово – присутність поруч із Францем супутниці мене неабияк тішить.

     - Не те слово.

     - Дрес-код узгодити чи на мій вибір?

     - А устриці до меню додати?

Ми ще раз росміялись, та цього разу вже просто істерично – нервове перенапруження останніх тижнів давалося взнаки. Нарешті допили свої напої і сунули в бік номерів – вже глупа ніч, а завтра вранці поверення додому. Від втоми аж судомило шию. В ліфті ми хіба що одне одного не тримались, а до номерів кволо чалапали підтягуючи за собою ноги. Прощались мовчки – сил вистачило лише головою одне одному кивнути. Я звалилась на ліжко не знімаючи одягу і випросталась з голосним стогоном. Мене вже давно не полишало відчуття, що цей процес перемовин був безкінечно довгим і ніколи не закінчиться, але ще один вечір вже якось переживу.

 

       Ми з подругою були в магазині, я в примірочній, вона сиділа поруч на кріслі.

       - Аня, і хто твій «плюс один»? – поцікавилась Валя.

       - Ніхто. Це можливість, а не обов’язок. А парою Ігорю ти будеш?

      - Тихіше! - зашипіла вона. – Ти шо?! Ніяких виходів з тіні – зарано. Балачки, підколи, все те… Не треба, я ще сама не розумію наскільки все серйозно.

      - Тут нікого з офісу немає – не шикай.  І взагалі, це вже майже секрет Полішинеля - ще трохи і ви своїми поглядами одне одному додаткових дірок наробите – дивно що Жіночий Клуб досі це питання на повістку дня не поставив.

       - Сплюнь, дурепа! – і постукала собі по голові. – Хай все поки лишається як є.

Я знизала плечима, звільнилась від занадто тісного одягу і потягнулась до наступної сукні, спостерігаючи за дивним виразом на обличчі подруги. Вона ніби намагалась вирішити складне тригонометричне рівняння і, схоже, нарешті вирішила.

      - А ти не хочеш супроводити, чи то вірніше, піти в супроводі Ігоря?

     - Ти шо, геть ку-ку? – я виразно покрутила пальцем біля скроні. – Мало я вам послуг надала? Це вже зайве.

   - Навпаки. Він нічого не вигадуватиме, тобі не треба відмовок – взяли і прийшли. Суто дружній формат «плюс один».

     - Так сама піди в якості «друга», - я чітко скопіювала її інтонацію. – От тобі балачок не хочеться, а мені то хай буде?

      - А нічого не буде. По-перше, хто то знатиме? Вечірка невелелюдна. А по-друге, ну визнай, ідеально ж!

Ідеально чи ні, а так і вчинили – і вовки ситі, і вівці цілі. Я обрала собі вільного крою золотаву сукню до підлоги. Рукав був довгий, а плечі відкриті, тож ще блакитну шиту тонкими золотими нитками шаль собі підібрала. Кавалер мій наче зі сторінок модного журналу зійшов – в класичному стилі «black tie» з обов’язковим метеликом. Страшне – вечірка елітної еліти, а не «по-домашньому», як Сердюк обмовився. Хай би що Валя не казала, а зрозуміла – буду її коханому доглядальницею – хто знає які ще гості на тій вечірці будуть? От же ж ревниве стерво! І план її був геть не ідеальний – я зрозуміла це ще на порозі, прилипши  до погляду кольору карамелі. Його славнозвісна брова скептично вигнулась вгору, а один кутик усмішки послідував за нею. «То он як?» - з насмішкою казала його міміка. Знизала плечима і пішла вглиб квартири – тут є на що дивитись, окрім фізіономії Сердюка. Тепер, мабуть знову щось недоречне собі надумає. Та і нічого – нам із ним дітей не хрестити, перебути ту вечірку і все.

 

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно