Данило Борисович Яневський - Грушевський, Скоропадський, Петлюра

Центральною Радою не було іншого вибору, як іти революційним шляхом та видати I Універсал. У вересні-жовтні уряд натомість удався до тактики ігнорування Генерального секретаріату, а УЦР та ГС, дотримуючись «обережного та пасивного» курсу, «не змогли опанувати ситуацію в Україні» та «взяти до своїх рук кермо влади в краї»[89].

15 травня

Розпочався наступ Антанти біля Мессін.

Комітет Центральної Ради призначив М. Ткаченка своїм представником в «юридичній нараді з підготовки проекту про Установчі збори», фактично визнавши тим самим свій статус як «національно-політичної організації»[90].

19 травня

Візит військового та морського міністра О. Керенського до УЦР. Міністр закликав українських діячів «бути мудрими та спокійними»: «Я не знаю, в каком смысле вы говорите об автономии Украины. Я могу категорически заявить, что во Временном правительстве есть желание сделать все, что возможно, что по долгу и совести они могут считать возможным, позволительным брать на себя, в том числе и все, что касается автономии Украины. Но вот вы говорите про санкцию Учредительным собранием, значит вы хотите поставить Учредительное собрание перед готовым фактом, а мы бы хотели, чтобы Учредительное собрание положило основание самому факту».

М. Грушевський, зі свого боку, виклав точку зору, фактично — ультиматум УЦР до Тимчасового уряду: «Мы ведь говорим лишь о восстановлении нас в старых правах. Мы имели документ, который у нас потом вырвали Романовы. У нас существовало право, и мы позволяем себе требовать его обратно. <...> Мы больше ждать не можем... Удовлетворение требований украинского народа откладывать нельзя, и Центральная Рада не могла бы взять на себя ответственности за последствия в случае, если бы они удовлетворены не были»[91].

Гіпотеза автора

Наступні події: саме на цій зустрічі відбувся остаточний розкол між членами «Великого сходу народів Росії», які підтримували несумісні між собою концепції державного переустрою і, отже, розв’язання національного питання в Російській державі.

Перша група — умовно назвімо її «правою» (О. Гальперін, О. Керенський, М. Василенко, Д. Дорошенко, М. Суковкін, М. Терещенко та інші) — обстоювала правовий шлях вирішення проблеми на загальноросійських Установчих зборах.

Друга група, яку умовно можна назвати «лівою» (М. Грушевський, С. Петлюра, С. Єфремов та інші), вирішила піти неправовим шляхом створення Української держави.

УЦР: курс на війну з Тимчасовим урядом — 2

25 травня

Завершився наступ Антанти біля Мессін. За 10 днів боїв війська країн Згоди захопили територію площею майже 50 кв. км.

Е. Вандервельде (1866—1938 рр.), державний діяч, міністр закордонних справ Бельгії (1925—1927 рр.). Суспільне надбання

10—27 травня

Перший з’їзд рад Румунського фронту, Чорноморського флоту, Одеської області (Ради робітничих і солдатських депутатів Бессарабської, Херсонської, Таврійської і частини Подільської губерній) підтримав політику Тимчасового уряду та ухвалив резолюцію на підтримку українського руху.

26 травня

До Києва завітав один з лідерів II Інтернаціоналу Еміль Вандервельде (вірогідно (м)).

28 травня

Військовий міністр О. Керенський заборонив проведення ІІ Всеукраїнського військового з’їзду, головою якого було обрано письменника В. Винниченка.

28 травня — 3 червня

I Всеукраїнський селянський з’їзд[92] зажадав «встановлення в Росії федеративно-демократичної республіки з національно-територіальною автономією України та забезпечення прав національних меншостей»[93].

Констатація

Політичні події останніх днів травня — перших днів червня виразно зафіксували подальшу радикалізацію вимог національно-соціалістичної більшості УЦР. Починається незворотний процес політичного розмежування між легітимними органами державної влади, законно обраними органами місцевого самоврядування, громадськими організаціями загальнодемократичного спрямування, з одного боку, та незаконними, нелегітимними, але політично впливовими Українською Центральною Радою, Радами селянських та військових депутатів і українськими націонал-соціалістичними партіями — УПСР та УСДРП, з другого.

Делегати І Всеукраїнського селянського з’їзду. Суспільне надбання

ЧЕРВЕНЬ

Початки «національної», «трудової»

«української» держави — 1

2 червня

Відкрилася IV сесія УЦР. М. Грушевський «читає телеграму з Петрограда від Стебницького про те, що Тимчасовий уряд відкинув домагання Центральної Ради»[94].

На закритому вечірньому засіданні УЦР ухвалює:

«Обміркувавши одповідь Тимчасового російського уряду на домагання Української Центральної Ради і зважаючи на те, що признання прав українського народу на автономію відповідає його трудовим і національним інтересам, загальні збори Центральної Ради, поповнені Радою селянських депутатів та Військовим генеральним комітетом, признали, що одкинувши домагання Центральної Ради, Тимчасовий російський уряд свідомо пішов всупереч інтересам трудового народу на Україні і всупереч ним же (урядом) проголошеному принципу самовизначення народів. Через це загальні збори Центральної Ради вважають необхідним:

1. Звернутися до всього українського народу з закликом організуватись і приступити до негайного (виділення наше. — Д. Я.) закладання підвалин автономного ладу на Україні.

2. Центральна Рада вважає потрібним негайно видати до українського народу Універсал, в якому має вияснити суть домагань української демократії, представленої Центральною Радою, а також ті завдання, які стоять перед нею в творенні автономного ладу на Україні разом з іншими національностями української землі.

3. Загальні збори визнають, що Центральна Рада вжила всіх (підкреслення наше. — Д. Я.) заходів, щоб порозумітися з Тимчасовим російським урядом в справі оголошення принципу автономії України, і з огляду на те, що стихійний зріст українського руху набирає все більших розмірів, то відмова Тимчасового уряду може той рух направити більшим напруженням сил стати до організації і направлення того руху, щоб не довести край і всю Росію до анархії й занепаду здобутків революції»[95].

Констатація

Отже, від 2 червня 1917 р. Українська Центральна Рада вдалася до відкритого шантажу законного центрального уряду вимогами підбурюваного нею селянства, яке трактувалося як неіснуючий в природі «український народ». Очевидна мета такого курсу — добитися запровадження окремого політико-правового статусу для 9 з 58 губерній Російської держави неправовими, незаконними засобами.

Початки «національної», «трудової» «української» держави — 2

Усе це відбувалося в той час, коли на Західному фронті завершилися бої, розпочаті 9 квітня. «Не можна не погодитися з німцями, — підкреслював авторитетний дослідник О. Зайончковський, — що перемога в даному випадку, хоч і випадково, знову опинилася на їх боці. Російська революція зіграла в цьому відношенні головну роль, оскільки дала можливість зняти з російського фронту необхідні засоби» (виділено нами. — Д. Я.).

У перших числах червня політична позиція була легалізована і Всеукраїнською конференцією найчисленнішої радівської партії — УПСР, яка висунула вимогу перетворення Росії на федерацію «територіально-націо­нальних автономних одиниць з забезпеченням в їх межах прав наці­о­нальних меншостей». 10 червня на цій хвилі селянського «одобрямсу» автономія України de facto була проголошена I Універсалом УЦР[96].

Перед тим як звернутися до тексту документа, треба відзначити дві важливі обставини. Перша. 12 червня, тобто через два дні після формальної дати підписання, Універсал було зачитано на Софіївській площі Києва. Судячи з фото, яке зафіксувало цю подію, присутніх було від трьох до семи тисяч. Друга. Центральна Рада ніколи цей документ не обговорювала, а не ухвалювала й поготів. Документ учасникам V сесії УЦР (до речі, в невідомій до сьогодні кількості) приблизно о 8 вечора 20 червня зачитав генеральний писар Ради. Ані обговорення, ані дебатів,