Джон Гришем - Бар «Когут»

— Від однієї думки ригати охота.

— Він аж через сім місяців, — нагадала Зола.

— А чом би й не пропустити семестр, типу, зійти на короткий час з дистанції? — спитав Тодд.

— Тому що нас живцем пожиратимуть акули-позикодавці. Якщо ми не в школі — треба починати виплату боргів. Звісно, мають бути якісь лазівки, але сумніваюся, що ми їх знайдемо.

— Отож-бо й воно. Навряд чи нам так пощастить.

— Давайте поговоримо про щось інше, — запропонувала Зола.

— Згода, але всі теми вичерпано, — зауважив Марк.

Учергове всі надовго замовкли, зрештою Марк сказав:

— Гаразд, мені потрібно сповідатися. Коли ми в суботу прибирали в квартирі Горді, я побачив біля його комп’ютера дві флешки. Я їх забрав, вважаючи, що ні його батькам, ні Бренді вони не знадобляться. Учора ввечері я подивився, що там є, і не знайшов нічого, що стосувалося б його самогубства. Проте він дійсно надибав щось істотне.

— Реклі?

— Так, і набагато більше. Ви слідкуєте за скандалом, у який залучено «Свіфтбанк»?

— Бачила заголовки, — відгукнулась Зола.

— Ні, мені своїх проблем вистачає, — заперечив Тодд.

— «Свіфтбанк» наразі дев’ятий за величиною в країні. Ще кілька років тому, він із себе пнувся, доводячи, що досить значний, аби зазнати краху, але уряд сказав «ні». На жаль, не зазнав, і відтак справи пішли вгору. Він по самі вуха загруз в аферах зі субстандартними іпотечними кредитами, також наявні факти шахрайства та корупції. Це дійсно низькопробна установа, залучена буквально в усі фінансові схеми найнижчого рівня, проте витрачає купу грошей на маркетинг, тому що воліє бути «вашим банком на районі».

— Так, ми бачили рекламу, — сказав Тодд.

— Добре. Так от, Горді вважає, чи то вважав, що Реклі володіє частиною «Свіфтбанку». Невідомо, наскільки великою, бо, як завжди, Реклі ховається за надійною стіною підставних компаній-одноденок, більшість із яких зареєстрована в офшорах. Ці підставні компанії тихо й повільно придбавали акції «Свіфтбанку», завжди купуючи менше п’яти відсотків. Бо, як ми знаємо, якщо брати більше, слід реєструватися в Комісії у справах бірж і цінних паперів. Горді виявив три окремі, імовірно, ніяк не пов’язані між собою компанії-одноденки, які володіли дванадцятьма відсотками «Свіфтбанку». Їх поточна вартість становить приблизно чотири мільярди, що робить Реклі найбільшим акціонером, але він узяв за краще замовчувати цей факт.

— Он як, — промовив Тодд. — А ми тут яким боком?

— Мабуть, ніяким. Просто цікавий факт, і позаяк ми так і не домовилися про нову тему розмови, я просто патякатиму про «Свіфтбанк» і Гайнса Реклі. Є заперечення? Чудово. Словом, десь місяць тому «Свіфтбанк» потрапив на перші шпальти у зв’язку зі скандалом — нічого нового для цих ошуканців, але тут вони перевершили самих себе. Отже, припустімо, ти, Тодде, йдеш у місцеву філію «Свіфтбанку» й відкриваєш звичайний поточний рахунок. Кладеш на нього тисячу доларів і отримуєш чарівну чекову книжку; все в нормі, навіть припала до вподоби симпатична, найввічливіша в світі операціоністка. Але, тільки-но ти виходиш із банку, вона перетворюється на сучку-облудницю і відкриває тобі кілька додаткових рахунків: один-два ощадних, валютний, кредитну картку, дебітну картку, може, навіть брокерський рахунок. Отже, замість одного рахунку в «Свіфтбанку» ти вже маєш сім. Вона отримує премію, її хвалять: хороша дівчинка. Ти й гадки не маєш про інші шість рахунків, але старий добрий «Свіфтбанк» стягує з тебе кілька додаткових баксів щомісячно за обслуговування загадкових рахунків.

— А хто доніс? — спитала Зола.

— Вона й донесла. Виявилося, що всіх операціоністів «Свіфтбанку» змушують нав’язувати додаткові рахунки клієнтам, а якщо ті відмовляються, все одно їх створювати. Мільйони рахунків. Та твоя дівчина, та ще кілька інших, пішли й донесли. Жалілися, мовляв, верхівка нестерпно на них тиснула, наполягаючи, щоб вони відкривали додаткові рахунки. Відтак весь банк став догори дриґом, а Конгрес наступного тижня розпочне слухання.

— Сподіваюсь, що це правда, хоча б заради Реклі, — пожвавішав Тодд.— І судовий позов?

— Авжеж. Адвокати позивачів як із цепу зірвалися. Уже два колективні позови, інші на підході. Знервованих клієнтів — мільйони.

— Шкода, що я не клієнт «Свіфтбанку», — сказав Тодд. — А то б і я дав копняка Реклі під сраку.

— Він і так добряче вп’яв у нас пазури.

— Давайте поговоримо про щось інше,— урвала їх Зола.

10

БАРДТАУНСЬКИЙ ФЕДЕРАЛЬНИЙ ЦЕНТР утримання нелегальних іммігрантів містився в ізольованій долині в трьох милях від 99-ої автомагістралі та в двадцяти милях на південь від Альтуни. Якщо неподалік і було якесь містечко, воно було незриме. До входу вела широка, нова на вигляд асфальтована дорога. Вона спускалася пагорбом, що давало змогу на під’їзді до центру милуватися панорамою. Перед ними розкинувся комплекс із схожих на коробки будинків із плоскими дахами, вельми подібних до класних кімнат на колесах, якими користуються у переповнених школах. Правильний квадрат із рядами будинків було обнесено подвійною ґратчастою огорожею з блискучим колючим дротом на верхівці, що немовби натякало: цей об’єкт ніщо інше, як в’язниця. Збавивши швидкість, Тодд зауважив:

— На вигляд, як на старих чорно-білих світлинах Освенціма.

— Дякую, Тодде, — сказала Зола.

Видовище було деморалізуючим, і Зола не могла стримувати емоцій. Коли Тодд звернув на засипану гравієм стоянку, вона розридалася. Пару хвилин вони просто сиділи й дивилися на двоповерховий будинок попереду — вочевидь, місце, куди їм потрібно буде зайти. Він теж був із плоским дахом і здавався зробленим із ДВП. Взагалі було таке враження, ніби весь Центр спорудили за одну ніч.

— Ходімо, — зрештою сказала Зола, і вони попрямували до головного входу. На табличці поряд із ним було написано: «Бардтаунський федеральний центр тимчасового утримання. Імміграційно-митна поліція. Відділ утримання і перепровадження. Міністерство національної безпеки. МНБ, ВУП, ІМП. Адміністративний корпус».

Вони стояли, витріщаючись на табличку.

— Абетковий суп, — промимрив Тодд.

На що Марк відповів:

— Будемо сподіватися, що вони відповідають вимогам Американської спілки громадянських свобод, АСГС.

Вони пройшли через двері й потрапили в зону прийому вперше прибулих затриманих. Ніяких вказівників ніде не було, тому Марк зупинив якогось дебелого молодика в однострої:

— Перепрошую, пане, а де тут прийом відвідувачів?

— Яких саме відвідувачів?

— Ну, нам хотілось би побачитись із одним із ваших в’язнів.

— Вони називаються «утримувані».

— Гаразд, ми хотіли б побачитися з одним із ваших утримуваних.

Той