Міла Мур - В обіймах монстра, Міла Мур

Розділ 10

Кожного разу я кажу собі, що здивувати мене більше просто неможливо, і кожного разу Воронову вдається розвіяти мої думки. Спочатку тато намагався мене вбити — двічі, а тепер виявляється, що він зовсім не мій тато. 

Я не можу у це повірити! Скільки себе пам'ятаю, тато був поруч зі мною. Тільки маму не пам'ятаю зовсім, але зі слів тата, вона померла під час пологів. Ми навіть на могилу її їздили кілька разів. 

І що тепер? Все моє життя оповите брехнею? Якщо Віталік не мій батько, то хто ж тоді він? І хто я?.

Від думок болить голова, тому вирішую знову піти на перший поверх і знайти Спартака. Хочу на вулицю, тому що ці стіни не дають мені дихати нормально. 

Дамір покинув мою кімнату кілька хвилин тому, залишивши після себе багато запитань і жодної відповіді. І тепер у мене голова розривається від думок, і я намагаюсь згадати всі свої найперші спогади з татом. Чи не татом.. .

— Ти чого тут? — питає Спартак, зустрівши мене у вітальні. Він якраз переглядав щось у себе в телефоні, але відірвався, щоб зі мною поговорити. 

— Я хочу вийти на вулицю. Ти можеш забрати собак? — питаю.

— Чому Даміра не попросила? — Спартак підводиться на ноги і наближається до мене. 

— Ти знущаєшся? — фиркаю. — Так допоможеш, чи ні? 

— Три хвилини, принцесо. Чекай тут, — Спартак йде на вулицю, а я залишаюся стояти біля вікна. Бачу, як він віддає наказ охоронцеві, і собак заганяють у вольєри. 

Все-таки Спартак кращий за Даміра. Не знаю, що там у нього всередині і скількох людей він позбавив життя, але те, що бачу я, мені подобається. Цього чоловіка я практично не боюсь. 

— Можеш йти, принцесо. Тільки… я не можу скласти тобі компанію. Маю їхати, — Спартак мені підморгує і залишає вітальню, а я прямую до дверей, що ведуть на задній двір, і виходжу на терасу. Собаки бачать мене і голосно гавкають, а охоронці спостерігають за мною з недовірою. 

Територія тут доволі велика, і я не знаю, куди краще піти. Неподалік навіть річка є і пристань. Вирішую піти туди, подалі від цього будинку. 

Один з охоронців йде за мною, тримаючи дистанцію в кілька метрів. В принципі, мені це зовсім не заважає. Головне, щоб не змушував мене повертатися назад. 

Зупиняюсь на пристані і, не втримавшись, сідаю на її край. Ногами торкаюся води, і стає трохи краще. Плавати я не вмію, але стрибати у воду також не збираюся. Топитися ще зарано. 

Сиджу так хвилин п'ять. Тут добре, і я обов'язково ще повернуся сюди, а зараз треба йти назад. Не хочу користуватися добротою Спартака. Якщо Дамір дізнається, що я була на вулиці, швидше за все, розізлиться. 

Тільки-но збираюся підвестися, але несподівано мокра нога ковзає по дереву, і я падаю просто у воду. Взагалі не розумію, як таке могло статися, та хай там як, я у воді, і паніка накриває миттєво. 

Вода потрапляє до рота, носа і вух. Це просто найжахливіші відчуття, які тільки можуть бути. Хочу покликати на допомогу, але через воду в роті зробити це доволі проблематично. Сподіваюся, що охоронець помітить, що я впала, і прибіжить мене рятувати. Якщо ж ні, то зовсім скоро я захлинусь і помру тут… 

В момент, коли сил борсатися більше не залишається, а перед очима все темніє, хтось міцно хапає мене за талію і витягує з води. Обхоплюю міцне тіло ногами та руками, і зараз мене зовсім не хвилює, як це виглядає збоку. 

Надривно кашляю і подумки дякую тому, хто врятував мене від смерті. 

— Втопитись надумала? — гиркає Дамір, і я широко розплющую очі. Пізно розумію, що це його тіло я обхопила як рятівне коло. Хочу відпустити, але розумію, що тоді знову піду під воду. Лише завдяки йому я залишаюсь на поверхні. 

— Я впала. Не знаю, як це сталося… — голос тремтить, і я не знаю, від чого саме. Вовчий погляд Даміра лякає мене не менше води навколо нас. 

— Проблемне дівчисько, — цідить роздратовано. — Може, ти відпустиш мене? 

— Ні! Я боюсь! Не вмію плавати! — випалюю. 

— А мене ти не боїшся? — і чого це він так кровожерливо усміхається? 

— Зараз… ні… — шепочу і чомусь не можу відвести погляду від його очей.

— Дарма, Аліно. Ой, дарма… 

Дамір опускає погляд на мої груди, і я роблю те ж саме. Не розумію, що його там зацікавило, поки не бачу, як мої затверділі соски не впираються у його торс. Майка промокла, а я добряче замерзла. Та обличчя горить, як і все тіло. А ще ці соски, які не дають спокою Даміру…

Я не люблю носити бюстгальтери з ефектом пуш-ап. Люблю свій повний другий розмір і ще більше люблю, коли груди на волі. Та зараз розумію, що дарма не одягнула щонайменше скафандр.

Дамір якось рвано видихає, а я готова знову пірнути під воду, лиш би він не торкався мене. 

— Навіть не думай! — випалюю, але Даміра таким не зупинити. Він посміхається як змій-спокусник і так різко накриває мої уста своїми, що дихання вкотре збивається. 

Ми у воді, навколо ні душі. Навіть охоронець кудись зник. Дамір намагається прорватися до мого рота й одночасно з цим до болю стискає мої сідниці. Я відчуваю щось тверде у нього в штанах і розумію, що він може взяти мене просто тут. Йому не важко, а мені… не хочеться втрачати невинність ось тут. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍