Дейв Еггерс - Сфера

— Дуринда, яка входить до одного відсотка керівного складу компанії. Теж би хотів бути таким дурком.

— Тоді ти почав говорити про своє дитинство.

— А може, то вино почало говорити?

— Ну, тоді не кажи нічого.

Мей мучилася, бо, вже знаючи те, що знала, сподівалася на його розповідь. Тоді змогла б накласти на версію історії, отриману з других рук, версію безпосередньо від Френсіса.

— Ну, що? Нічого, — сказав він. — Познайомився з багатьма цікавими дядями і тьотями, які отримували гроші за те, що піклувалися про мене. Прикольно було. Скільки ти ще маєш, хвилин десять?

— До першої.

— Гаразд. Отже, вісім хвилин. Ти їж. А я побалакаю. Але не про дитинство. З тебе досить. Думаю, Енні тобі вже виклала все кровожерливе. Любить переповідати ту історію.

Тож Мей намагалася з’їсти якнайбільше і якнайшвидше, поки Френсіс говорив про фільм, який він бачив учора ввечері у кінотеатрі кампусу. Режисерка особисто його презентувала, а потім іще й відповідала на запитання.

— Ішлося про те, як жінка вбиває свого чоловіка і дітей, а під час обговорення ми дізналися, що режисерка давно воює з колишнім чоловіком за опіку над дітьми. Ми перезираємося, думаємо собі: «Ця тітка виволокла свої житейські негаразди на екран чи…»

Мей засміялася, але, згадавши про його моторошне дитинство, враз стихла.

— Та все добре, — сказав він, одразу знаючи, чого вона так раптово затнулася. — Не хочу, щоб ти думала, начебто маєш ходити біля мене навшпиньки. Все те давно минулося, і якби мені тут було незатишно, я б не працював у «Діто-Стежці».

— Але все ж таки. Вибач. Я завжди щось бовкну невлад. І як проект: наскільки ви вже близько до?..

— Ти так ніяковієш! Мені подобається, — сказав Френсіс.

— Тобі подобається, коли жінка ніяковіє?

— Особливо при мені. Мені страшенно хочеться, щоб стояла навшпинячки, була розгублена, зніяковіла, в наручниках і готова ницьма впасти, щойно скажу слово.

Мей захотіла розсміятися, але чомусь не змогла.

Френсіс потупився у свою тарілку.

— Бля. Щоразу, коли мій мозок обережно веде машину під’їзною доріжкою, язик виїжджає і пробиває задню стінку гаража. Перепрошую. Присягаюся, я над цим працюю.

— Усе добре. Розкажи мені про…

— «ДітоСтежку». — Він підвів голову. — Тобі справді хочеться знати?

— Хочеться.

— Бо як почну, твій понеділковий потоп здасться тобі дзюркотінням під кущем.

— Маємо ще п’ять із половиною хвилин.

— Гаразд. Пам’ятаєш, у Данії хотіли запровадити ім-плантати?

Мей захитала головою. Лишень туманно пригадала випадок із викраденням і вбивством дитини…

Френсіс подивився на годинник і ніби подумав, що пояснення про Данію забере у нього зайву хвилину. Зітхнув і почав:

— Словом, кілька років тому уряд Данії започаткував програму, у межах якої вживлювали чипи у зап’ястя дітей. Зробити це нескладно, забирає дві секунди, нема жодних медичних протипоказань, і все відразу працює. Кожен батько чи мати знає, де їхня дитина у конкретний момент. Вік обмежили чотирнадцятьма роками, і спочатку все йшло добре. Позови відхилено в суді, бо майже нема заперечень, результати опитування — вище нікуди. Батьки задоволені. Реально задоволені. Це діти, тож ми зробимо геть усе, щоб тільки вони були в безпеці, так же?

Мей кивала головою, та раптом згадала, що історія закінчилася жахливо.

— Аж ось одного дня зникають семеро дітей. Поліцейські та батьки думають собі: жодних проблем. Ми знаємо, де наші діти. Відстежили чипи та, прибувши на місце, виявили їх на автостоянці у паперовому кульку, в крові. Самі лише чипи.

— Ага, згадала. — Мей стало зле.

— Тіла знайшли за тиждень, а на той час громадськість впала у паніку. Всі як подуріли. Вважали, що саме чипи спричинилися до викрадення, вбивств, що, мовляв, це якось спровокувало зловмисника, зробило завдання для нього ще спокусливішим.

— То було страхіття. І — кінець чипам.

— Так, але хід думок алогічний. Надто тут. Маємо близько дванадцяти тисяч викрадень щороку. А скільки вбивств? Проблема полягала в тому, що чипи вживлювали майже на поверхні шкіри. Якщо комусь дуже закортить, він різоне по зап’ястю, і чипа нема. Дуже просто. А ми досліджуємо… Сабіну знаєш?

— Знаю.

— Вона у нашій команді. І нічого тобі не скаже, бо працює над чимсь схожим, про що їй розповідати не можна. Але для нас вони винайшли спосіб уживити чип у кістку. І в цьому вся відмінність.

— Бля. У яку кістку?

— Та все одно, як на мене. Бачиш, ти вже скривилася.

Мей зробила над собою зусилля, щоби мати нейтральний вираз обличчя.

— Звісно, це божевілля. Дехто просто дуріє від того, що, мовляв, чипи в наших головах, у наших тілах, але з технічного погляду все це на тому ж рівні, що й поліцейська рація. Вони нічого такого не роблять, лише повідомляють, де щось є. І вони тепер геть усюди. Кожен другий товар, що ти купуєш, має схожий чип. Купуєш стереосистему — там є чип. Купуєш машину — там ціла купа всіляких чипів. Деякі компанії ставлять чипи в харчову упаковку, щоб переконатися, що на ринок потрапили свіжі продукти. Простий пристрій для відстеження. І якщо вживити у кістку, то його неозброєним оком не побачиш — не так як із чипами на зап’ясті.

Мей опустила бурито.

— Що, в самісіньку кістку?

— Мей, подумай про світ, де не буде серйозних злочинів проти дітей. Бо там це стане неможливо. Тієї ж миті, коли дитина потрапляє туди, де їй непотрібно бути, спрацьовує тривога, і про її місцеперебування вже знають. І знайти її зможе кожен. Представники влади відразу розуміють, що вона зникла, а також знають, де вона. Вони телефонують мамі і кажуть: «Ваша дитина чогось попхалася у торговий центр», — або ж знаходять зловмисника за лічені хвилини. Тут викрадач сподіватиметься лише на те, що він заховається з дитиною в лісі, щось там із нею зробить, а тоді втече, поки на нього не накинувся весь світ. Але на все про все матиме хіба що півтори хвилини.

— А що як він наловчиться глушити сигнал від чипа?

— Атож, це можливо. Але хто має такі знання? Скільки електронних геніїв є серед педофілів? Гадаю, дуже мало. І в такий спосіб ми всі викрадення дітей, зґвалтування, вбивства знижуємо на дев’яносто дев’ять відсотків. А ціна — чип у гомілковій кістці дитини. Хочеш мати живе дитя з чипом у гомілці, яке, ти переконана, ростиме у безпеці, дитя, яке може побігти собі в парк, поїхати на велосипеді до школи, ну, і все таке?

— Ти зараз скажеш: «Чи?..»

— Так. Чи ти хочеш мертве дитя? Або довгі роки тривоги, щойно дитина вирушить на автобусну зупинку? Річ у тім, що ми опитували батьків з усіх куточків світу. Спершу їх трохи пересмикує, та коли їхня нудота минає, ми отримуємо вісімдесят вісім відсотків