Дейв Еггерс - Сфера

схвалення. Щойно вони розуміють, що це можливо, починають репетувати — чому ми досі цього не маємо? Коли ви це запровадите? Знаєш, для молоді настане новий золотий вік. Вік не позначений тривогою. Бляха. Ти запізнилася. Поглянь.

Він показав на годинник — 13:02.

Мей схопилася і побігла.

Після обіду робота посунула невблаганно, а її середній рейтинг ледь сягав дев’яноста трьох балів. Під кінець дня вона почувалася виснаженою, аж глипнула на другий монітор і побачила повідомлення від Дена. «Маєш секунду? Джина із СоцСфери хоче переговорити».

Вона відписала: «А якщо через п’ятнадцять хвилин, нічого? Відсилаю додаткові запитальники, з обіду навіть в туа-лет не ходила». І це була правда. Вона не вставала з крісла три години поспіль, а також хотіла перевірити, чи зможе підійнятися вище дев’яноста трьох балів. Була впевнена: саме через її низький середній бал Ден і хоче, щоб вона зустрілася з Джиною.

Ден написав тільки два слова: «Дякую, Мей», і про ці слова вона думала, йдучи до туалету. Він дякував їй за те, що зможе зустрітися через п’ятнадцять хвилини, чи дякував, похмуро, за надмірні гігієнічні подробиці?

Мей уже підходила до дверей вбиральні, аж побачила чоловіка у зелених джинсах в обтяжку і в обтислому легкому светрі з довгими рукавами. Він стояв у коридорі під високим вузьким вікном і дивився на свій телефон. Осяяний блакитно-білим світлом, чоловік, здавалося, чекав настанов з екрану.

Мей зайшла в туалет.

А вийшовши, побачила, що чоловік стоїть на тому ж місці і тепер уже дивиться у вікно.

— Заблукав, — сказала Мей.

— Нє. Просто обдумую одну справу, мені нагору. Працюєш тут?

— Так. Я новенька. У ВК.

— ВК?

— Враженнях Клієнта.

— Ага. Ми називали це «Обслуговування Клієнта».

— То ти не новачок?

— Я? Ні. Я тут уже трохи попрацював. Але не в цьому корпусі. — Він усміхнувся і подивився у вікно, а тоді відвернув обличчя, тож Мей мала змогу роздивитися його уважніше. Темноокий, овальне обличчя, сиве, майже біле, волосся, хоча на вигляд заледве старший тридцяти. Худорлявий, мускулястий, а вузькі джинси й обтисле джерсі з довгими рукавами надавали його постаті якогось швидкого тонко-товстого каліграфічного написання.

Він знову повернувся до неї, кліпав очима, немовби брав на сміх себе і свою невихованість.

— Вибач. Я Кальден.

— Кальден?

— Тибетське ім’я, — сказав він. — Щось на кшталт «золотий». Батьки завжди хотіли побувати в Тибеті, але далі Гонконґу не доїжджали. А тебе як звуть?

— Мей, — сказала вона, і вони потисли одне одному руки. Його потиск був міцний, але недбалий. Його вчили вітатися за руку, але він так і не збагнув, у чому суть.

— То ти не заблукав, — сказала Мей, згадавши, що їй треба на робоче місце; вона сьогодні вже раз запізнилася.

Кальден здогадався.

— Ага. Тобі треба йти. Можна, я проведу? Подивлюсь, де ти працюєш.

— Е-е-е, — сказала Мей, розгубившись. — Добре. — Якби вона була нетяма і не помітила навколо його шиї шнурка від бейджа з посвідченням особи, то сприйняла б Кальдена з його підвищеною, але неконкретною допитливістю за випадкову людину або ж за корпоративного шпигуна. Але що вона знала? Лише тиждень у «Сфері». Може, це якась перевірка. Або ж якийсь ексцентричний сфероїд.

Мей привела його до свого столу.

— У тебе чисто, — сказав він.

— Звісно. Тільки почала працювати.

— Як я знаю, декому з Мудреців дуже подобається, коли на столах порядок. Когось із тих хлопців тут бачила?

— Кого? Мудреців? — Мей хмикнула. — Тут ні. Принаймні поки що.

— Я так і думав, — сказав Кальден і сів навпочіпки, його голова — на рівні її плеча. — А можна я подивлюся, що ти робиш?

— Як я працюю?

— Так. Можу? Якщо тільки тебе це не бентежитиме.

Мей запнулася. Досі все і всі у «Сфері», як вона це знала з власного досвіду, дотримувалися якоїсь логіки, ритму, а цей Кальден — справжня аномалія. Його ритм був інакший, дивний і незвичайний, але не відштовхував. Обличчя мав відкрите, очі — вологі, добрі та скромні, а говорив він так тихо, що навіть можливість загрози видавалася дуже далекою.

— Аякже. Думаю, можеш, — сказала вона. — Тільки робота не вельми цікава.

— Може, так, а може, й ні.

Він дивився, як Мей відповідає на запити. Коли вона повертала голову після кожного звичного відтинку завдання, в його очах яскраво танцював монітор, а з обличчя не сходив захват, ніби за все своє життя нічого цікавішого не бачив. Утім, бувало, вона обернеться, а він якийсь наче відсутній і бачить щось таке, чого їй не видно. Втупився в монітор, але його очі бачать значно глибше.

Вона працювала далі, а він час від часу запитував: «Хто такий?», «І часто так буває?», «А чому ти так відповіла?»

Сидів дуже близько до неї, значно ближче як на нормальну людину, що дотримується загальноприйнятих правил про особистий простір, але було цілком зрозуміло, що він не з таких. Себто не з нормальних людей. Спостерігаючи за монітором, а часом за пальцями Мей на клавіатурі, його підборіддя щораз ближчало до її плеча, вона відчувала його дихання, легке, але вловиме, а його запах, простий — мило і банановий шампунь, напливав на неї разом із його затамованим віддихом. Усе це було так дико, що Мей нервово хихотіла кожні кілька секунд, не знаючи, що робити далі. А тоді все скінчилося. Він прочистив горло і підвівся.

— Ну, я пішов, — сказав він. — Тихенько вислизну. Не хочу тобі заважати. Побачимося десь у кампусі.

І зник.

Мей іще не встигла второпати, що ж сталося, як перед нею виникло нове обличчя.

— Привіт. Я Джина. Ден казав, що я зайду?

Мей кивнула, хоча не пам’ятала, щоб Ден саме це казав. Поглянула на Джину, що була на кілька років старша за неї, і сподівалася пригадати щось про неї саму чи про цю зустріч. Її підведені очі, чорні та важкі, і вії, місячноблакитні, всміхалися, але не випромінювали тепла — як і вся Джина.

— Ден сказав, що саме зручно налаштувати соцмережі. Маєш час?

— Так, — відповіла Мей, хоча геть не мала часу.

— Я так розумію, що минулого тижня ти була дуже зай-нята, щоб налаштовувати свій акаунт у нашій соцмережі? Думаю, свій старий профіль ти теж не імпортувала?

Мей вилаялася про себе.

— Вибач, але я і сьогодні завалена роботою.

Джина насупилася.

Мей відмовилася від щойно мовлених слів і прорахунок замаскувала смішком.

— Ні, це я так! Але на щось необов’язкове, понад програму, я справді не маю часу.

Джина нахилила голову і театрально кашлянула.

— Ти так цікаво висловилася, — сказала вона всміхаючись, хоча вочевидь невдоволено. — Річ у тім, що ми розцінюємо твій профіль і твою активність у соцмережах як складову участі у роботі компанії. У такий спосіб колеги, навіть оті, на протилежному боці кампусу, про тебе і дізнаються. Спілкування