Дейв Еггерс - Сфера

Вона не мала наміру сходити на протилежний берег, ще ніколи не перетинала затоки, та вже невдовзі берег таки показався і почав стрімко накочувався на неї; показалися стебла валіснерії, бо починалося мілководдя.

Вистрибнула з байдарки, її нога ступила на каміння — кругле і гладке. Коли витягала човен, затока підійнялася і затопила її ноги. Не хвиля, а раптове одномоментне підвищення рівня води. Ось Мей стоїть на сухому березі, а вже наступної миті — вода вище гомілок, і ноги Мей геть мокрі.

Відступивши, вода залишила після себе валок химерних, немов усіяних самоцвітами, водоростей — блакитних, зелених, а за певного освітлення райдужних. Мей захопила їх рукою — були гладкі, ніби гумові, краї з недоладними торочками. Ноги Мей намокли, вода була холодна, мов талий сніг, але це не турбувало. Сіла на кам’янистому узбережжі, підійняла паличку і заходилася щось малювати, цокаючи по гладеньких камінчиках. Крихітні краби, розкопані і стривожені, поквапилися шукати нову схованку. На всохле, вибілене дерево, що, ліниво вказуючи на небо, по діагоналі підіймалося зі сталево-сірої води, сів пелікан.

Аж тут Мей почала схлипувати. Тато перетворюється на руїну. Ні не перетворюється. Він тримається з великою гідністю. Але того ранку в ньому проступила якась страшенна втома, поразка і смирення, ніби він уже знав, що не зможе боротися з тим, що коїться у його тілі, а також із закладом, що його лікує. І вона нічим не зарадить. Ні, можна було багато що для нього зробити. Можна піти з роботи. Так, звільнитися, сісти за телефон і боротися за татове здоров’я. Так вчинила б хороша донька. Так вчинила би хороша дитина, єдина дитина у сім’ї. Лише хороша єдина дитина провела б наступні три-п’ять років — останні роки рухливості і повної спроможності — разом із татом, допомагаючи йому, допомагаючи мамі, ставши частиною сімейного механізму. Але вона також знала, що батьки нізащо їй це не дозволять зробити. Тож вона розриватиметься між такою потрібною улюбленою роботою і батьками, яким не може допомогти.

Але поплакати приємно, щоб плечі здригалися і гарячі сльози текли по щоках, щоб відчувати їхню дитячу солоність і подолом сорочки витирати соплі з-під носа. А виплакавшись, штовхнула каяк на воду і чимдуж повеслувала. На середині затоки зупинилася. Сльози вже висохли, дихання вирівнялося. Була спокійна, відчула в собі силу, та замість наближуватися до червоного бакена, що її вже не цікавив, сиділа з веслом на колінах, хвилі легенько її похитували, а тепле сонце сушило її руки та ноги. Мей часто так робила, коли була віддалік узбережжя, — нерухомо сиділа, відчуваючи під собою безмежжя океану. На цьому відтинку затоки можуть траплятися каліфорнійські кунячі акули, скатиорляки, медузи й іноді морські свині, але нічого такого вона не бачила. Вони ховалися у темній товщі води, у чорному паралельному світі, і знати, що вони там є, але не знати, де саме, і взагалі не знати про них більше нічого було тієї миті дивовижним відчуттям. Там далеко, де гирло затоки виходить в океан, Мей уздріла величезний контейнеровоз, що у серпанку легкого туману прямував у відкрите море. Подумала, що треба веслувати, але навіщо? Не мала жодної причини кудись квапитися. Похитуватися посеред затоки, нічого не робити і на ніщо не дивитися було для неї більше ніж достатньо. Добру годину часу вона отак поволеньки дрейфувала. Інколи долинав отой тунцево-псячий запах, вона роззиралася, знаходила допитливого тюленя, і вони дивилися одне на одного; їй хотілося знати, чи тюлень розуміє, як це чудово, яке щастя, що все це належить лише їм.

Під вечір із Тихого океану прийшов вітер, і повертатися на берег було важкувато. Коли добилася додому, її руки і ноги налилися свинцем, а в голові шуміло. Накришила собі салату і з’їла півпакета чипсів, втупившись поглядом у вік-но. О восьмій лягла у ліжко і проспала одинадцять годин.

А ранок був завізний — Ден так і попереджав. О восьмій зібрав сто з гаком співробітників ВК і нагадав їм, що відкриття каналу в понеділок завжди річ ризикована. Всі клієнти, які потребували відповіді впродовж вихідних, безумовно, вважають, що отримають їх у понеділок зранку.

І він казав правду. Канал відкрився, хлинув потоп, і Мей протистояла повені десь до одинадцятої, коли настало відносне затишшя. Вона опрацювала сорок дев’ять запитів, і її рейтинг становив дев’яносто один бал, що було її найнижчим середнім показником.

«Не переймайся, — написав Джаред. — Так завжди щопонеділка. Порозсилай якнайбільше повторних запитальників».

Мей надсилала повторні запитальники до обіду, але це на дало відчутного результату. Клієнти сердилися. Єдина хороша звістка надійшла через внутрішню мережу компанії — написав Френсіс, запрошував разом пообідати. Формально працівники ВК мали на обід аж годину, але вона не бачила, щоб когось із них не було за робочим столом довше, ніж двадцять хвилин. Собі вона виділяла стільки ж часу, хоча у вухах лунала засторога матері, яка прирівнювала обід до монументального невиконання обов’язків.

До «Скляного Корита» вона трохи запізнилася. Роззирнулася, а потім глянула вгору і побачила Френсіса кількома поверхами вище: сидів на високому стільці з оргскла і дриґав ногами. Помахала, але він не бачив. Тоді гукнула, якнайтихіше, але він не чув. Ніяковіючи — ну, що таке? — скинула йому есемеску і побачила, як він, прочитавши, окинув поглядом кафетерій, знайшов Мей і замахав рукою.

Вистояла чергу, взяла вегетаріанський бурито, якусь новомодну органічну содову і сіла біля Френсіса. Він був у невипрасуваній, але чистій сорочці та в штанях, як у столяра. З його місця добре видно було відкритий басейн, де витівники намагалися грати у щось схоже на волейбол.

— Поганенькі з них спортсмени, — зауважив він.

— Таки-так, — погодилася Мей. Він спостерігав за хаотичним хлюпанням внизу, а вона намагалася зіставити обличчя перед нею з обличчям, яке їй запам’яталося того першого вечора у «Сфері». Ті ж важкі брови, той же випнутий ніс. Але тепер Френсіс наче зіщулився. Вже надто делікатними видавалися його руки, що орудували ножем і виделкою, краючи бурито навпіл.

— Це вже якесь збочення, — сказав він, — мати стільки спортивного спорядження, а здібностей кіт наплакав. Усе одно, якби сім’я релігійних сектантів жила поруч з аптекою. — Нарешті він таки повернувся до неї. — Дякую, що прийшла. Бо я вже думав, не побачимося.

— Атож. Купа роботи.

Кивнув на свою тарілку.

— Довелося почати без тебе. Вибачай. Правду кажучи, вже й не сподівався, що прийдеш.

— Вибачай, трохи запізнилася, — сказала вона.

— Та я все розумію, повір. Треба впоратися з понеділковим напливом. У клієнтів нетерплячка. Тому обід відходить на другий план.

— Мушу сказати, мені трохи ніяково за той вечір. Вибачай, що Енні так з тобою повелася.

— А ви що, й справді тоді лизалися? Хотів знайти місцинку, звідки можна подивитися, але…

— Ні.

— Подумав, якби вилізти на дерево…

— Ні.