Гілберт Кійт Честертон - Дзеркало судді

Він, гадаю, давно вже сховався — або відразу ж після того, як у нього взяли відбитки пальців, або ж ще до цього.

— Ви ж утямили, в чому річ, найшвидше, — сказав Бойл. — А я і зовсім не додумався б. Джеймсон був такий бездоганний і безбарвний, що на нього й уваги не звертали.

— Остерігайтеся людей, на яких не звертаєте уваги, — сказав священик. — Ви цілком у їхніх руках. Але і я не запідозрив його, поки ви не розповіли, що чули, як він замикає двері.

— Ні, це тільки ваша заслуга, — промовив Бойл.

— Заслуга належить місіс Робінсон, — з посмішкою заперечив отець Бравн.

— Місіс Робінсон? — здивовано перепитав секретар. — Нашій економці?

— Остерігайтеся жінок, на яких не звертаєте уваги. Джеймсон — шахрай високого класу, прекрасний актор, тому він і став хорошим психологом. Такі люди, як віконт, нікого не чують, окрім себе, але цей чоловік умів слухати і, коли ви всі про нього забули, зумів підібрати матеріял для свого романтичного спектаклю. Він точно знав, яку взяти ноту, щоб ви не відчули фальші. Проте і він зробив грубий психологічний прорахунок — не подумав про місіс Робінсон.

— Не розумію, — сказав Бойл, — вона тут до чого!

— Джеймсон не сподівався, що двері будуть замкнені, — пояснив отець Бравн. — Він знав, що чоловіки, особливо такі безтурботні, як ви з вашим патроном, можуть безконечно і марно говорити, що треба зробити те-то і те-то. Але якщо про це почує жінка, завжди є небезпека, що вона візьме і зробить.

Алібі акторки

Дністер Мендон Мандевіль, хазяїн театральної трупи, швидко йшов коридором за сценою або, якщо бути точним, під сценою. Його одяг виглядав елегантно, можливо, навіть занадто елегантно: елегантна була бутоньєрка в петлиці його піджака, елегантно виблискувало його взуття, але зовнішність у нього була геть не елегантна.

Він був великим чоловіком з бичачою шиєю і густими бровами, насупленими сьогодні ще сильніше, ніж зазвичай. Та якщо по правді, чоловіка в його становищі щодня обсаджують сотні дрібних і великих, старих і нових турбот. Йому було неприємно проходити по коридору, де звалили в купу декорації старих пантомім — з цих популярних п’єс він починав тут свою кар’єру, але потім йому довелося перейти на серйозніший, класичний репертуар, який проковтнув чималу частину його статку. Тому «Сапфірові ворота палацу Синьої Бороди» і шматки «Зачарованого, або Золотого, грота», вкриті павутиною та погризені мишами, не викликали в нього того солодкого почуття повернення до простоти, яке ми відчуваємо, коли нам дадуть зазирнути в казковий світ дитинства. У нього навіть не було часу впустити сльозу над своєю втратою або помріяти про дитячий рай Пітера Пена: він поспішав, щоб залагодити дуже прозаїчний конфлікт, які іноді трапляються у дивному закулісному світі. Цього разу скандал набрав великих обертів, тож слід було поставитися до нього серйозно.

Міс Мароні, молода талановита італійка, що грала одну з головних ролей у п’єсі, яку повинні були репетирувати того ранку (увечері ж прем’єра), несподівано навідріз відмовилася вийти на сцену. Містер Мандевіль сьогодні ще не бачив вередливої пані; а оскільки вона закрилася у своїй убиральні і скандалила за дверима, важко було сподіватися, що він має шанс побачиться з нею. Містер Мандевіль, справжній англієць, пробурчав, що всі іноземці божевільні. Однак думка про виняткове щастя, що випало на його долю, мешкати в єдиній нормальній країні утішала його не більше, ніж «Золотий Грот». Ситуація з акторкою була доволі неприємна, та все ж уважний спостерігач помітив би, що у містера Мандевіля є і серйозніші турботи.

Хай яке було те таємне горе, що мучило його, воно, мабуть, ховалося в самому кінці довгого темного коридору — у його невеликому кабінеті: проходячи коридором, він раз у раз нервово озирався.

Та робота є робота, і містер Мандевіль рішуче попрямував у протилежний кінець коридору, де зелені двері убиральні міс Мароні кидали виклик усьому світу.

Купка акторів та решти зацікавлених осіб юрбилася біля цих дверей: можна було подумати, що вони обговорюють питання, чи не взяти ці двері приступом. Серед них був відомий широкій публіці актор, його фотографії красувалися на багатьох камінах, а автографи — у багатьох альбомах. Правда, Норман Найт працював у посередньому провінційному театрі, де його амплуа ще називали герой-коханець, однак його чекали набагато славніші тріюмфи. Він був красенем: вольове підборіддя з ямкою і світлий чуб робили його подібним до Нерона і не зовсім в’язалися з його різкими, поривчастими рухами. Поряд з ним стояв Ральф Рендол, літній характерний актор з глузливим і гострим обличчям, синім від частого гоління і безбарвним від частого гриму. Був тут і другий герой-коханець трупи, що грав найчастіше другорядні ролі, — смаглявий і кучерявий юнак з семітськими рисами на ім’я Обрі Вернон.

Була тут і покоївка, або костюмер, дружини Мандевіля — доволі грізна особа з рудим прилизаним волоссям і твердим, немов дерев’яним, лицем. Дружина Мандевіля — тиха жінка з сумирним лицем, класичним, строгим і напрочуд блідим на фоні світлих очей і майже безбарвного волосся, зачесаних на прямий проділ, як у дуже древньої мадонни, — трималася трохи осторонь. Мало хто знав, що колись вона була талановитою акторкою, її амплуа — інтелектуальні ібсенівські героїні. Та її чоловік був невисокої думки про серйозні п’єси; а в цей момент його взагалі більше цікавила інша проблема — як витягнути вперту італійку з її гримерки.

— Вона ще не вийшла? — запитав він, звертаючись не стільки до дружини, скільки до її діловитого костюмера.

— Ні, сер, — похмуро відповіла місіс Сендс (так її звали).

— На біса! — вигукнув Мандевіль з властивою йому простотою. — Реклама — хороша річ, але такого роду вона нам не потрібна. У неї ж є друзі? Невже вона нікого не послухає?

— Джервіс каже, що з нею може впоратися тільки її священик, — сказав Рендол. — Якщо вона там вішається на гачку для капелюхів, то краще, щоб він і справді прийшов. Зрештою, Джервіс пішов по нього. А ось і він сам.

У кінці коридору, що проходив під сценою, з’явилися двоє. Один з них був Ештон Джервіс, добрий чоловік, що зазвичай грав лиходіїв, але цього разу передав цю високу честь кучерявому і носатому Вернону. Другий, низенький і круглий, одягнений у чорне, був отець Бравн — священик з церкви, розташованої за рогом.

— Я думаю, у неї були підстави так образитися, — сказав він. — Ніхто не знає, що сталося?

— Здається, вона невдоволена зі своєї ролі, — відповів старий актор.

— Подібне з ними завжди буває! —