Олег Федорович Чорногуз - Дари пігмеїв, Олег Федорович Чорногуз

— Нам, мабуть, доведеться привчатися до нової технології і тактики, якщо ми програємо вибори. А щоб не програти і втриматися в сідлі, нам за Папу треба триматися зубами і не дати йому опинитися під сідлом. В іншому випадку нас коні розтопчуть, як бананові шкірки.

— Папа не піде на черговий термін, — упевнено сказав Вітольд.

— Тоді боротимемося за його наступника, — наполіг на своєму Шор.

— Це інша річ, — погодився Миронович і згадав Роксану, коли вони буквально вчора увечері розмовляли між собою на цю тему. Він ледь не вилетів до стелі з крісла, коли Роксана раптом промовила:

— Хочеш, любий, я ляжу під... Папу. З твого дозволу, звичайно...

У нього від несподіванки не знайшлося у запасі слів.

— Тільки заради тебе. Заради твого повного Щастя з великої літери. Ми кинемо усі сили головного командування і ми виграємо той останній і вирішальний бій... Папа назве тебе своїм наступником...

Він тоді, за чашечкою бразильської кави, так і не знайшовся, що й сказати їй. Все це сталося так раптово, несподівано. Він просто дивився на неї і не знав, чи її обійняти і розцілувати, чи вилаяти.

Невже саме це тепер вона заради нього намислила. Заради нього чи заради себе? Але до чого тут Центральна Африка? Ліліпути, пігмеї?

«Тепер у мене є все для повного щастя, — роздумував над своїм життям Миронович. — І гроші, і дім, і вілли в Карпатах і на берегах Дніпра і Чорного моря. Треба буде — куплю на Карібах чи в районі Маямі. Залишилося тільки стати наступником. А потім... А потім і замінити Папу...»

Здавалося б, варто на цьому й зупинитися. Та людська натура зовсім на це не здатна. Десь у підсвідомості, може, й не так глибоко, жевріла думка — ще б стати мільярдером і... президентом держави. Увійти в історію і... зупинитися або померти.

— Перемога коштує грошей. Треба розв’язати мішок з грішми, — вів далі Шор.

— У мене на носі... весілля.

— Ти що, остаточно вирішив залишити Альбіну?

— Альбіна залишає мене...

— Мотивація? Твої ловелаські походеньки?

— І так, і ні, — відповів Миронович. — Альбіна створена для руйнації, а Роксана — для творення. В Альбіні закладена сама суть суперечностей. Вона особистість, яка не знає, що таке краса у побуті, чистота в домі і порядок в речах. А читає естетику і дизайн.

— Швець ходить без чобіт. Абсолютна закономірність, — кинув об стіл репліку Шор.

— Вона нездатна навіть чистоту зберегти у чистоті. Порядок — у порядку. Чистоту вона перетворює у смітник, порядок — у хаос. У мене враження, що я весь час сиджу в хліві по самі вуха в смітті. Я не можу жити в хліві. Я людина. Розумієш — людина... Свиня і та виповзає на чисту місцинку...

— Ще — аргументи і факти, — посміхався добродушно Шор.

— Я постійно жив у пірамідах брудних тарілок, що хмарочосами стриміли з раковини умивальника.

— Тольде, ти Хеопс! Тольде, ти чуєш, як Шор естетично висловлюється? Він не каже, що ти фараон над брудним посудом. Шор каже, що ти Хеопс, який піднявся на небачену висоту в порівнянні з брудними, ще не готовими до вильоту у твій бік, тарілками.

— Це ж саме — на дачі...

— Тольде, досить. Опустись з вершин пірамід на грішну землю. Нас чекає чарівна Італія: смарагдові моря, зелені луки, сади з золотим вкрапленням помаранчів і ніжні гори, оповиті сизими й молочними серпанками, з маківками костьолів, що вічно тягнуться до Бога. Як це гарно. Ось тобі естетика і дизайн Всевишнього. А ти все — про брудний посуд і хаос у твоїх буденних речах. Піднімися вище. Над туманом. За туманом нічого не видно. Тільки видно золото, яке завжди блищить і притягує і манить до себе. Яке завжди естетичне і дарує завжди насолоду. Насолоду життя. Оце краса. Вона, може, й врятувала б світ, аби не її всепоглинаюча жадібність. І вона проковтне саму себе. І настане кінець світу, Тольде. Тому нам треба поспішати жити...

— Тому я й одружуюсь на Роксані. Вона має в собі все. Вона — моє золото, вона — мій єдиний на сьогодні діамант...

— Суду все ясно! — констатував Шор.

— Вона мені ні в чому не заперечує. Тільки підіграє. Вона як саме життя. У ній все є: і зле, і добре, і сумне, і веселе, і погане, і гарне. Вона як алмаз. Як ти її повернеш, тим боком вона й засвітиться. Вона увібрала в себе все, що було в Щедроти, Альбіни, Міли... Все — в одній особі. Я ще не подумаю, а вона вже знає, що я хочу...

— Перед ліжком?.. Невже ти заради цього і хочеш одружитися на Роксані?

— Ти цинік, Шор. Хіба ми всі не про таких ідеальних дружин мріємо?!

— Мрієш ти. Шор тут ні до чого, — перебив його Ед. — У Шора мрія одна — він хоче мати багато, багато грошей. Тоді в нього і його незрівняна Ада засвітиться всіма своїми гранями. Хоча треба признатися — грані у неї вже до того відшліфовані, що їх просто нема, Тольде. Є суцільний діамант у 78 кілограмів. А скільки в ньому каратів, тільки Ієгова знає.

— А ще тобі аргумент і факт: Альбіні хтось надіслав відеофільм, коли ми займалися в «Прем’єр-палац» любов’ю з Роксаною...

— Ти це називаєш любов’ю? Там цією любов’ю займається більшість високопосадових достойників. І що тут такого? У нас час такий. Базарно-ринковий. Усе продається, все купується, і порнофільми — також. Цензури нема. Ми живемо не за Сталіна, а за Папи. Майже Папи Римського: тихого, сумирного, покірного і, якщо вірити регулярному ходінню до церкви, то, мабуть, тепер уже й набожному, — здвигнув плечима Шор і закопилив губу. — Там, у «Прем’єрі», бувають, у мене є інформація, навіть єпископи, греко-католицькі кардинали і ректори духовних академій. І не бояться ні гріха, ні пекла. Бо там чи воно буде чи ні, а тут, на землі, можна таки той рай пізнати. Чи з святою дівою Марією, чи з ангелом, чи з чортом... Щоправда,