Дмитро Степаненко - Окопні історії: фронтовий щоденник

Морський прибув днями охороняти Ліру. Кілька разів вистрілив із гаубиці. Спробував зняти роботу артилеристів, але перепад тиску під час пострілу виводив із ладу усі телефони, обладнані відеокамерами.

«Так можна і контузію отримати», — подумав Морський і подався в бліндаж. Під землею гепало трохи тихіше, але достатньо, щоб трусилися стіни й земля під ногами. На нарах спав Кардан.

«Міцні нерви», — відмітив Морський, нагрів чаю, перекусив і заходився чекати завершення стрілянини. Кардан поворушився уві сні, підвівся і розплющив очі.

— Щось холодно у нас… А де хлопці?

— Стріляють. Хіба не чути?

— Точно! Я ж дивлюся, що двері навстіж…

* * *

Через тиждень Морський спав після зміни. Прокинувся, вийшов надвір й отетеріло витріщився на яму просто перед входом у бліндаж.

— А це що таке?

— То нас «Гради» накрили.

– І я все проспав? — не міг повірити засмучений земляк.

— Не хотіли будити. Та ти не переживай, там не було на що дивитись.

Христос воскрес!

Великдень. Бабця на сільській вулиці вітає усіх зустрічних:

— Христос воскрес!

— Воістину воскрес! — уся група привіталася, а кулеметник трохи відстав.

— Христос воскрес!

Вояка морщить лоба й після паузи видає:

— Царство небесне!

Бабця (непомітно) хрестить у спину:

— Свят, свят, свят!

Полювання на козулю

Козуль чекали. Лише стадо вискочило із зеленки, чотири кулі прошили першу. П’ятеро мисливців потім дружно розказували, як усе було чудово, хоча хтось із них таки не влучив.

М’ясо якраз маринувалося, коли з поста прийшов Фотограф. Ну і який це досвідчений мисливець спокійно їстиме здобич дилетантів-новачків? Особливо, якщо ціле стадо потенційної здобичі десь собі спокійненько пасеться. Та ще й сердитий, що пропустив полювання.

— Піду прогуляюся, — буркнув, закинув за спину автомат і пішов.

До заходу сонця залишалося дві години…

Перша партія шашлику вже досмажувалася, на запах сходилися сапери і медики, галас із кожною хвилиною наростав, і телефонний дзвінок почули не відразу.

— Алло! Та тихіше ж ви! А ну ще раз… Повтори ВЕЛИКИМИ БУКВАМИ!.. Мужики, Фотограф загубився! Просить, щоб його знайшли.

Ну от, маєш. Жили — не тужили, а тут дилема: з одного боку, треба товариша виручати, а з іншого — сам винен. Та й шашлик не чекатиме… Бажано врегулювати ситуацію дистанційно.

— Фотограф, а ти куди йшов взагалі?

— До Клебан-Бика (величезний ставок у заповіднику), там ярочки, кущі, лісосмуги. Не помітив, з якого боку від мене сонце сіло.

— А що зараз навколо?

— Одні дерева.

— Так вилазь, гальмо, на дерево, і роздивись навкруги.

— Підходящого немає, всі якісь тонкі, до вершини все одно не долізу.

Таки правда, Фотограф метр завширшки у плечах і 120 кг живої ваги, такому лише по гілках стрибати…

— О, ану очі підніми. Небо сьогодні чисте, зірки видно добре. Клебан-Бик майже точно на південь від базового табору. Шукай Північну зірку і шуруй прямо на неї, не промахнешся.

— А я не знаю, як шукати Північну зірку…

— Ххх, клоун, ххх!

— Пі-пі-пі, дитя асфальту, пі-пі-пі!

— Мать-перемать, із твоїм Фотографом!

— Ми зараз запустимо освітлювальну ракету, а ти дивись уважно вгору, з якого боку горітиме.

— Добре.

…

— Ну як, видно?

— Ні… зовсім нічого.

— Та де ж тебе нечистий носить?

– І «Гради», як на зло, не літають… так би по них зорієнтувався.

— Порийся в кишенях, може, завалялась пара трасерів.

— Безглуздо, мій автомат 5,45 мм, а я з собою взяв 7,62 мм із глушником. Жодного трасера, я вже ріжки перетрусив.

— Довго йшов?

— Години чотири.

— Чорт, а він у Горлівку в темряві не забреде?

— При швидкості 6 кілометрів за годину, на чотири, 24 кілометри виходить. До Горлівки по прямій 27 км, але ж він не йшов по прямій. Тим більше по дорозі Дзержинськ, а за ним ряд клапанів.

— Клапани його не пропустять. Скоріше пристрелять у темряві, коли почують, як він крізь кущі проламується.

— Та він реально далеко. Ракету не побачив, ішов кілька годин… Як же його шукати вночі на такій величезній території?

— Фотограф, збирай дрова і пали вогонь. Зігрієшся, заодно вогонь вночі буде далеко видно. Якщо щось підстрелив, поїж.

— Ні одної козулі не бачив, ні разу не вистрілив.

— А якщо він вийшов на передову десь між клапанами? Вогонь розводити не можна, відразу з мінометів накриють.

— Та яка передова!.. Ну добре, хай залізе у ярок і там вогонь розводить. До ранку не замерзне, а вдень ми його швидко знайдемо.

— Фотограф, ти лише далеко не відходь від того місця, де зараз, бо можеш із зони покриття мобілки вийти.

Тут якраз і шашличок досмажився. Після вечері кількість охочих пограти у квест «Пошуки Фотографа» збільшилася. Набрали освітлювальних ракет, патронів з трасуючими кулями, пива, ліхтариків і вирушили.

Знайшли Фотографа посеред ночі за 15 км від табору, за озером. На ранок усі були вдома.

Козуля — тварина стадна, і полювати на неї теж краще гуртом.

дамбас

На дамбасі ґрунти дуже розмиті й перемішані з глиною, тому болото після дощу таке, що лише танки добре почуваються. Вода не просочується в глибину, і я не раз бачив калюжі на висотках поміж деревами під час кількамісячної засухи.

Весняні дощі розквасили поля навколо клапана сантиметрів на сорок у глибину, і краю їм видно не було. Таблетка з групою на борту прилаштувалася в колію позаду бехи, але на середині поля все ж таки застрягла. Проблему вирішив трос. Добралися. Група зробила свою роботу, але наступного дня болото стало ще непрохіднішим. Таблетку знову зачепили за беху, траки викинули першу партію багнюки, і швидкість негайно підвищилася до максимальної. Машина ковзала на пузі, від керма користі було мало, і таблетку носило по болоті з боку в бік, як лижника по воді за катером. На поворотах вона майже лягала на борт, і хвиля болота досягала вікон. Аж ось і дорога.

— Ну як серфінг? — поцікавився водій бехи.

— Думав, що таблетка пірне в трясовину, як «Наутілус», там і залишиться. Коли мене мама народжувала, і то так страшно не було, — неохоче витягаючи лопату, відповів старший. — Хлопці, пора виколупувати транспорт із купи дамбаса.

* * *

Повільно переставляючи ноги в кирзачах, по болоті бреде Кузя. На кожній нозі кілограмів по п’ять болота поналипало. Один чобіт засмоктало сильніше. Смикнувся раз, вдруге, а на третій не втримався і з розмаху плюхнувся обличчям у багнюку. Обтер навколо очей, виплюнув болото з рота і в масці шахтаря заявився в бліндаж. Йому б у такому образі на Halloween дітей лякати.

* * *

Орлик, як