Жан-Крістоф Гранже - День попелу

Вони підійшли до сараю. Споконвічна споруда із чорного дерева, на якому проглядали червоні відтінки, так ніби ці згорілі дошки ще й заіржавіли.

— Що там?

— Трактори, машини.

Найбільше там було птахів.

З-під перехрещених балок злетіла ціла зграйка, але Івана не впізнала, що це за вид. Їхні крила в усіх напрямках прорізали синю ніч, що просочувалася між дощок.

— Сідай, — наказала Рашель, кивнувши на лавку зі світлого дерева.

Вона говорила нетерплячим тоном дівчинки, яка збирається відкрити якусь таємницю своїй найкращій подрузі. Івана послухалася, дедалі більше розгублюючись. Лише за кілька секунд її очі звикли до темряви, і вона розрізнила сільськогосподарську техніку в одному з кутків. Івана навіть помітила щось схоже на фісгармонію.

Решта приміщення була порожня. Тут висів сморід гною, ніби вмерзлий у крижане повітря. Підлога, здавалося, була посипана попелом й утрамбована.

Івана пошукала поглядом Рашель, яка наповнювала ручним насосом цинковий таз у кутку. Вона поралась у цьому сараї невідомої епохи, чисте уособлення віри й обов’язку, «flawless»[12], як кажуть про діаманти. Якщо Івана виглядала так, ніби натягнула якийсь дурацький костюм, то на Рашель одяг сидів як улитий.

— Роззувайся, — сказала вона Івані, повертаючись із тазом.

— Прошу?

— Знімай взуття.

Івана здогадалася, що зараз відбуватиметься, і зіщулилась. Її бентежив не сам ритуал чи його значення. Усе було прозаїчніше — вона цілий день пітніла в своїх шкарбанах і не хотіла, щоби Рашель мала з цим справу.

Але та вже розв’язувала Івані шнурки. Учепившись за лавку, флікиня відхилилася назад, ніби на занадто крутому схилі. Анабаптистка стягнула з неї черевики й шкарпетки, не зважаючи на сморід шкіри та кислуватий запах вогкої вовни.

Не встигла Івана й слова сказати, як Рашель опустила її праву ступню в воду. Трохи звикнувши до холоду, Івана відчула, як анабаптистка легко розтирає їй пальці.

Враження від цього стурбувало її. Жінці здалося, ніби її стопи розчиняються у воді, стають плинними та прозорими. Тоді відчуття перекинулося на ноги, а потім і все її тіло перетворилося на рідку рухливу хвилю, потік, дзюрчання, що не відає земного тяжіння.

В Івани вирвалося зітхання — якийсь чуттєвий звук, який мимоволі зірвався з вуст, — а тоді вона опустила очі й побачила світлу потилицю Рашель, яка нахилилася над тазом, і її передпліччя (вона засукала рукава) — на лівому виднілася чудернацька родима пляма, схожа на хвилясту ящірку.

Івана затримала дихання, відчуваючи, що її й далі несе, ніби під наркотою. Їй стало соромно за такі спогади, але відчуття було саме таке. Наче вона вмазалась і втратила контроль. Його ясновельможна величність героїн.

Івана заплющила очі та спробувала зосередитись на значенні цього ритуалу. Ніяк. Вона пригадувала — дуже туманно — про те, як колись вивчала катехізис, і про Ісуса, який вимив ноги апостолам перед Тайною Вечерею, але це й усе.

— «Хто між вами найбільший, хай слугою вам буде! Хто бо підноситься, буде понижений, хто ж понижується, той піднесеться»[13]... — прошепотіла Рашель. — Це з Євангелія від святого Матвія.

— Я знаю, — збрехала Івана. — Але навіщо тобі понижуватися переді мною?

Рашель і далі поливала водою Іванині ступні, переходячи від пучок до кісточок, натискаючи великими пальцями на перетинки.

— Бо ти моя подруга. А ще тому, що я маю змити твою тривогу, ту рану, яку пробудили жандарми...

Івана знову напружилась — їй здалося, ніби Рашель натякала на її подвійну гру.

— Ти впевнена, що нічого не хочеш мені розповісти? — запитала посланниця.

То ось у чому річ. Вона хотіла витягти з неї інформацію. Увесь цей цирк був лише підступним способом розговорити Івану.

Флікиня закусила нижню губу, щоби не видати ні звуку. Інакше вона вибухнула би лайкою. Рашель досі розтирала їй ноги, неначе щоби розтопити весь її опір.

Івана відчула, що от-от усе вибовкає, — про свою роботу в поліції, про розслідування, про своє самозванство, — проминувши навіть стадію журналістки.

— Я народила сина у п’ятнадцять років, — зронила вона.

Рашель обережно витягла Іванину ліву ногу з тазу. Загорнула її в складки свого фартуха і дбайливо витерла.

— Я народила свою першу дитину в чотирнадцять, — відповіла посланниця.

— Я не виховувала його. Я його покинула. Він ріс у сиротинцях, у прийомних сім’ях.

— У той час ти відчувала, що спроможна його виростити?

— Ні.

— Тоді немає про що жалкувати.

— Легко тобі казати. У тебе є твоя община. Мати, сестри, кузини, тобі всі можуть допомогти з дітьми.

— Я про це й кажу: ти не повинна ні про що жалкувати.

Що більше анабаптистка виявляла розуміння, то більше гнівалась Івана. Їй хотілося встати й пожбурити Рашель у пику цей таз разом із її прекрасним співчуттям.

— У першому посланні святого Івана, — повела далі Рашель, — написано: «Коли любить хто світ, у тім немає любови Отцівської»[14]. Спершу ти маєш позбутися будь-яких почуттів і впустити Господа в себе. Тоді все стане легким. Ви, світські, занадто себе любите...

Івана вирвала з її рук шкарпетки та зігнулася, щоби швидше їх натягнути.

Рашель ніби й не помітила цього нетерплячого жесту.

— Ми забороняємо собі судити інших. У Святому Письмі...

— Ти починаєш задовбувати мене своїм Богом і своїми проповідями! — вибухнула Івана, зав’язавши шнурки.

Вона скочила на ноги й покрокувала до дверей, які відчинила з великими труднощами, ледве стримуючись, аби не заволати від дикого болю в порізаній руці.

Коли їй нарешті вдалося вислизнути надвір, крижаний вітер подіяв на неї, як дефібрилятор.

Івана побігла в темряві. Треба було знайти дуб, під яким вона закопала телефон. Треба було подзвонити Ньєманові. Треба було знову стати флікинею, чорт забирай. А не жалісною розмазнею, якій лоскочуть п’яточки.

26

— Це що таке?

Зі скляної камери на нього кидали налякані й водночас ненависні погляди кілька ромів.

— Сезонні робітники з історією судимості, — стримано пояснила Деснос.

Срака-мотика: єдині збирачі винограду, що мали боржок перед законом, виявилися ромами. Тепер Ньємана звинуватять у расизмі чи дискримінації. А це йому точно не було потрібно.

Деснос, яка, схоже, потай раділа такій ситуації, прощебетала:

— До слова, прокурор кілька разів намагався зв’язатися з вами тут, у відділку. Він стверджує, що ви не відповідаєте по мобільному.

Ньєман удав, ніби не почув. Він розглядав циган. Їхні