Андре Моруа - Мистецтво і життя. Збірник

яке зло вона йому заподіяла, вирішив: «Я її вб’ю», — і з тієї хвилини він уже більше не роздумує. І все ж чи кохав він її? Немає сумніву. Але ж ідеал Жюльєна — не вірність коханню, а вірність власній гордині. Він убиває без ненависті, подібно до того, як кохає без любові. Це вияв його сили волі. Дати самому собі клятву і дотримати її — ось його мораль. Він не боїться померти передусім тому, що мужньо зустріти смерть відповідає його уявленню про честь; а ще й тому, що Жюльєн ніколи не був щасливий і не дорожить життям.

І тут виникає дивовижна ситуація, яка прояснює складний сюжет книги. Пані де Реналь не вмирає від рани. Вона досить швидко одужує і не тільки не проймається ненавистю до Жюльєна, але навіть не засуджує його за те, що він мстився їй за вчинок, про який вона тепер сама жалкує і в якому розкаюється. Пані де Реналь приходить до Жюльєна у в’язницю, бажаючи примусити його подати апеляцію про пом’якшення вироку, від чого він уперто відмовляється. Вона все ще кохає його, хоч він стріляв у неї. У свою чергу Жюльєн, побачивши знову цю напрочуд просту і природну жінку, яка ніколи не перебільшує своїх почуттів, зрозумів, що ніколи нікого не кохав, крім неї.

Що йому страта, до якої він приречений, коли пані де Реналь може щодня приходити до нього у в’язницю! Нарешті він зрозумів: єдине справжнє щастя у цих миттєвостях, сповнених ніжності, коли розмовляють про дрібниці, що перериваються поцілунками. І ось, на мою думку, найважливіший урок роману: саме тому, що Жюльєн опинився у в’язниці і що в нього у буквальному розумінні немає майбутнього, він нарешті зцілився від честолюбства. Тільки тепер він ладен жити і насолоджуватися сьогоднішнім днем. І пані де Реналь багато в чому поділяє його безтурботність і світлу радість.

Така докорінна різниця між природою кохання і природою честолюбства. Кохання живе сьогоднішнім і минулими спогадами, у цьому воно черпає простодушні, але справжні радощі; честолюбство чекає радощів від майбутнього, яке воно силкується створити. Ось чому честолюбство майже завжди буває обдуреним, бо майбутнє не належить людині. Фатальний випадок чатує на честолюбця, випадок, який може в одну мить звести нанівець терплячі зусилля тридцяти років. Найгеніальніші люди намагалися уберегти себе від фатального збігу обставин, все передбачити, заздалегідь все знешкодити, щоб уникнути грози. Але жоден з них не досяг у цьому успіху. В той час як закоханий, збираючи квіти у ті хвилини, коли вони розцвітають, насолоджується радощами сьогодення, він, крім того ще й уготовляє собі солодкі спогади. Любов, я маю на увазі, звичайно, любов істинну, і повна внутрішня гармонія, яка виникає внаслідок абсолютної щирості, — ось єдині справжні блага, у яких людина може бути певною. Лицемірство врятувало б Жюльєна і в нього знайшлися б могутні покровителі, коли б він пішов на яку-небудь політичну або релігійну угоду, коли б погодився лити воду на їхній млин.

Лицемірство, можливо, приносить вигоду відразу або у далекому майбутньому у вигляді власності або успішної кар’єри, але воно несумісне з щастям. Це дорога серцю Стендаля думка, і він висловлює її в усіх своїх романах.

Урок цієї історії? Їх кілька. Перший такий: ніколи не слід жаліти, що людиною опановують пристрасті. Це все одно, як жаліти, що людина є людиною. Ким був би Жюльєн без честолюбства і без кохання? Непомітним селянином, педантичним, а згодом — вульгарним лакеєм. Пристрасть — єдина сила, яка підносить людину над твариною. Для цього пристрасті мають бути високими, але, щоб стати високими, вони повинні існувати. Без кохання Фабріціо був би банальним ловеласом. Граф Моска був би без пристрасті вартий не більше, ніж принц Пармський. Тільки завдяки пристрасті Люсьєну Левену вдається позбавитись дрібної уразливості. Стендаль любить людей з італійським складом душі, він віддає перевагу несамовитим натурам перед натурами м’якшими.

Другий урок Стендаля, і урок найпіднесеніший, полягає у тому, що вище за пристрасть справжнє почуття. Адже пристрасть — це свого роду хвороба, безумовно, необхідна і така, що, коли людина від неї одужує, очищає її душу від певної плісняви, але завдає часто болісних страждань. Справжнє почуття, навпаки, — здоровий і стабільний стан людини, якого вона досягає, пройшовши через полум’я пристрастей. Більш високим, ніж пристрасть-честолюбність, яка виявляється у прагненні підкорити собі інших, є почуття-честолюбність — це прагнення підкоритися самому. Можливо, до такої честолюбності піднісся під час свого перебування на острові Святої Єлени кумир Стендаля і Жюльєна Сореля — Наполеон. Справді, хіба був імператор будь-коли величніший, ніж у роки заслання на цьому острові, де, втративши усяку надію, він перечитував Корнеля і захоплювався, насолоджувався абстрактною величчю його героїв?

Так само вище за кохання-пристрасть, яка заподіяла стільки страждань і самому Стендалю, і героям його романів, стоїть любов-почуття, якій ніщо не загрожує, бо вона належить до внутрішнього світу людини і невразлива для зовнішніх подій. Говорячи про любовні втіхи, Стендаль міркує іноді цинічно, у дусі дійових осіб Лакло або Кребільйона[70]. Він допускає — і навіть радить, — щоб люди прагнули їх заради душевного спокою. Але він знає — і це знають його герої, — що такого роду втіхи швидкоплинні і не відіграють серйозної ролі у житті. Він знає також, що кохання-честолюбність, яке намагається задовольнити гордість і самовдоволення (кохання Жюльєна до Матільди), лишається слабким і вразливим. Кохання-честолюбність — це почуття дріб’язкове і підозріле. Людина, охоплена таким почуттям, весь час побоюється принизити себе в очах іншого. Цій людині важливе не стільки саме кохання, скільки думка інших людей щодо нього. Щоб вести любовну гру, людина, не вагаючись, удається до кокетування як засобу кристалізації почуття.

Істинна любов не боїться коханої істоти; людина, кохаючи, добровільно і свідомо обеззброюється, вступаючи у любовний двобій. У фіналі «Червоного і чорного» пані де Реналь не може і не хоче примусити Жюльєна страждати; так само і моя Ізабелла в романі «Мінливості кохання» не хоче примусити страждати Філіппа. Обидва знають, що їхні кохані не дадуть жодного приводу для ревнощів. Проте їхнє кохання вище за злети пристрасті, бо, коли віра в жінку безмежна, вона підносить душу. Людська натура така недовершена, але душа, охоплена високим почуттям, підкоряє ниці пориви. «Любов у піднесених натур зміцнюється своєрідною величчю, яка жене геть сумніви». Таким є Корнель, таким часто буває і Стендаль. Їхня любов далека від романтичного кохання, балакучого і надмірного. Однак, як зазначає Ален, романтика підносить кохання над правилами суспільства і поза ними. Але, щоб досягти