Ерато Нуар - Смерть моя, життя моє, Ерато Нуар

ГЛАВА 12

З ранку я трохи прийшла до тями. Чоловік виявився не таким вже й монстром, вимагати виконання обов’язку не став. Навіть заспокоював. І голос у нього не такий вже страшний... Навіть м'який.

Всю ніч він обіймав мене, але коли прокинулася, то в кімнаті його вже не було.

Натомість в гардеробній з'явилися мої сукні та інші речі, які ми з батьками збирали мені в посаг.

Сукні вже були розвішані – серед них я помітила кілька нових, явно замовлених чоловіком. Зовсім не таких, до яких звикла: тонких, коротких і водночас дуже гарних. Незвично гарних.

Я розібрала скриню з особистими речами, потай сподіваючись знайти послання від Картера – але нічого не виявила.

Двері відчинилися, пропускаючи Ленсі:

– Ходімо, я проведу вас на сніданок. Дх’ери Еллінге та Сгер вже чекають на вас.

Здригнувшись, я глянула в дзеркало, бажаючи поправити одяг. Може, треба було надіти сукню з тих, що придбав для мене чоловік? Але я поки що не готова була приймати його подарунки.

Вчора я поводилася... зовсім не так, як належить ніатарі. Адже мені розповідали і про першу ніч, і про те, що жінці слід робити, щоб порадувати чоловіка.

Збентеження впереміш із подякою клубилися в грудях. Я була рада, що Еллінге дасть мені трохи часу.

Ленсі вивела мене до тих самих відкритих сходів. Ними ми спустилися на поверх нижче і опинилися в розкішному столовому залі. З усіх боків проглядався небокрай – далекі людські будиночки, Мельда та Білий Міст з одного боку, сусідні скляні башти інших драххів, рідкісні чорні Вежі їхніх храмів. І тонка, ледь помітна стрічка Лірури, яку перетинала смужка Чорного Мосту.

Чоловік підвівся. Провів мене до крісла поруч зі своїм. Навіть вирішив попіклуватися особисто, накладаючи цілком приємну на вигляд їжу.

Це було нестерпно. Здавалося, я згоряю у вогні поглядів, які кидав на мене фіолетовий. Його ніздрі роздмухувалися, очі звужувалися, зіниці раз у раз витягувалися у вертикальні щілинки.

Еллінге їв незворушно, але я відчувала його мовчазний захист. Була впевнена: варто Сгерові зробити хоч один необережний жест, і летіти йому без крил із самого даху вежі.

– Як минув перший день вашого заміжнього життя? – спитав він у мене, і я лише з зусиллям волі змусила себе не зніяковіти. Добре, хоч не про ніч питав. Але натяк так і кружляв у повітрі.

– Дякую, все чудово, – озвалася, трохи схиливши голову, як вимагали пристойності. – А ви підібрали собі підходящу ніатарі?

– Таких, як ви, більше нема... на жаль, – озвався Сгер.

Кинувши на нього похмурий погляд, Еллінге видав:

– Кілька пар все ж знайшли один одного на балу в домі Сіама Орінго.

– Ви наказали мені не створювати пару без вашого дозволу, батьку.

Схоже, мій чоловік прагнув контролювати все. Навіть вибір власного сина.

Залишок сніданку пройшов у тиші, що порушувалася рідкісними натягнутими фразами.

Не витримавши, я покинула чоловіків раніше. Напевно, згодом зможу це прийняти, але зараз бачити обох було дуже важко.

Піднявшись сходами, обійшла поверх. У протилежному від спальні боці виявила ще одні сходи, цього разу вузькі, увиті рослинами. Вони вели вгору.

– Зимовий сад, – пролунав ззаду голос Еллінге, і я сіпнулася.

Він дивився нагору, туди, куди бігли сходи.

– Ви можете бувати там скільки схочете, але, будьте ласкаві, не виходьте на дах.

– І я до кінця життя житиму у... в'язниці? – вирвалося.

– Поки що так, – відрізав чоловік.

Сольгард був одягнений у синій, під колір волосся та очей, костюм. Волосся забрано в хвіст, на пальці поблискувала єдина прикраса – обручка.

– Справи змушують мене поїхати на той бік Інемара, – промовив, ніби відповідаючи на невисловлене запитання.

– Весілля виявилося настільки несподіваним, що ви не змогли їх скасувати? – усміхнулася я.

Мабуть, від того, що ні смерть, ні консумація мені прямо зараз не загрожували, трохи посмілішала. Картер частенько казав, що за мій язик бути мені поротою своїм майбутнім чоловіком-драххом. Сподіваюся, жартував.

– Саме так, – не став відпиратися чоловік, натягуючи тонкі темні рукавички.

Задивившись на широкі чоловічі долоні, кисті з довгими сильними пальцями, я ледве не впустила нитку розмови.

– Будь ласка, Іві. Не виходь нікуди. Заради твого ж добра.

– Ви... їдете разом зі Сгером?

– Він не потурбує тебе, – обличчя чоловіка помітно спохмуріло. Я вдячно посміхнулася. Навіть хотілося залишитись на самоті, зібратися з думками.

Еллінге зробив крок до мене. Нахилився, і я машинально підставила йому щоку.

Від нього виходив ледь вловимий, трохи терпкий запах, що несподівано здався приємним. Чомусь згадалося, як обіймав мене всю ніч, не намагаючись... нічого.

Наче щось відчувши, він подався вперед, не зводячи погляду з моїх губ. Я інстинктивно відвернулася.

Розвернувшись, чоловік попрямував до того дивного стовпа, всередині якого ми піднімалися, мов у потоці повітря. Рано чи пізно я навчуся ним користуватися.

А зараз розпочала дослідження своїх покоїв. Дуже чималеньких, до слова.

Заборона чіпати предмети, більшість з яких виявилися мені незнайомими, змусила стримувати цікавість. Залишитися без пальців або спровокувати якийсь вибух не хотілося – про «прилади» драххів ходили різні легенди.

Тому, провештавшись величезними пустельними територіями з прозорими стінами, я вирушила до зимового саду.

Він займав останній поверх, сходи піднімалися далі на дах, але не послухатися чоловіка я поки не ризикнула. Розберуся, що тут до чого і чому мені не можна залишати Драххан. А там, може...

Ох, Картере. Ти посіяв зовсім неналежні думки в моїй душі.

Сад був чудовим. Оточений такими ж прозорими стінами, за якими відкривалися ті самі неймовірні краєвиди. Висота, зізнатися, лякала.

Скрізь пахли любовно висаджені рослини – де в горщиках, де просто у підлозі, біля невеликого штучного ставка з водоспадом. Багато з них виявилися незнайомими, ніби вони зовсім не з нашого світу.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍