Мері Лоусон - Дім на березі озера, Мері Лоусон

слухала їх, і нервово відповідала, коли було треба, дивуючись, як цим двом, за генетичним щасливим випадком, випало народити такого врівноваженого і байдужого до суперечок Деніела.

Деніел ховався за тушкованою олениною, зовсім на них не зважаючи. Я була вражена його хоробрістю показувати їх – якби це були мої батьки, я б заперечувала, що їх знаю – й очікувала, що він потім за них перепросить. Але він не перепросив. Здавалось, він вважав, що ці люди абсолютно нормальні.

Він не сумнівався, що мені вони сподобаються, або, коли ні, то що я, якнайменше, заради нього буду до них терпимою. І справді, познайомившись з ними ближче, я почала відчувати до них щось на кшталт приязні, за умови, що наше спілкування було дозоване. Вони обоє ставилися до мене привітно, і я справді вважаю їх цікавими людьми. Крім того, завдяки випадку чи ні, але вони народили Деніела, тому аж зовсім поганими бути не можуть.

Але основне – Деніел вважав самозрозумілим, що я маю з ними познайомитись. Він сприймав це як щось, що треба зробити, коли з кимось маєш близькі стосунки – познайомити з родиною. Після першої зустрічі ми почали збиратися разом досить часто, десь раз на місяць. Деколи ми приїжджали до них, часом вечеряли разом у ресторані в центрі міста. Вони телефонували Деніелові, й він проголошував, що час відвідати «поле бою», так він це називав. Він мав на увазі, що ми поїдемо разом. Так ми й робили.

Звісно, Деніел очікував, що я чинитиму так само. Зі мною ситуація була інша через відстань, але, все ж, я знаю, що його дивувало, – більше ніж дивувало, – що я ще його не брала з собою додому. Я це точно знала, бо приблизно за місяць до того, як отримала запрошення від Саймона, він, фактично, сам про це сказав.

Одного вечора ми розважалися з друзями, колегою з факультету і його новою дружиною, що розказували, як вони вперше відсвяткували різдвяні свята зі своїми родинами. Святвечір провели із його сім’єю, а святкувати Різдво поїхали на гостину до її батьків. Ця домовленість нікого не потішила, їм ще й довелося між святами їхати сто миль у завірюху. Оповідали вони весело, але мені їхня розповідь здавалась сумною. Деніел був на диво тихий дорогою додому і я вирішила, що йому ця історія здалася сумною теж. Я сказала щось на зразок: «Ну, добре, що вони хоч можуть над цим посміятися», а Деніел відповів: «Угу». А потім, по хвилині мовчання, промовив:

– Кейт, куди ми прямуємо?

Я подумала, що він має на увазі, куди ми поїдемо – до нього чи до мене. Він орендував останній поверх занедбаного старого будинку десь за півмилі від університету. Квартира темна, незграбна, з маленькими вікнами і великими, приземкуватими, занадто діяльними батареями, які продукували тепло в таких кількостях, що йому доводилося весь рік тримати відчинені вікна, але простору не бракувало, чого аж ніяк не скажеш про мою комірку, тому ми проводили більшість часу там. Я відповіла: «До тебе?»

Кермував Деніел. Мені завжди подобався його профіль – як у приязного сокола – але тепер, коли його час від часу накривало світлом машин, що їхали назустріч, вигляд у нього був незвично серйозний. Він поглянув на мене і сказав: «Я не це маю на увазі».

Щось у його голосі примусило моє серце стиснутися. Деніел нічого ніколи не драматизував. Він з гумором ставився до життя або ж створював таке враження про себе, але незалежно від того, що обговорювалося, його тон завжди був веселий і трішки здивований. Такий він був і тепер, але я відчувала в глибині щось іще, а що саме – впевнена не була. Тому перепитала:

– Перепрошую. А що ти маєш на увазі?

Він завагався, але відповів:

– Ти розумієш, що ми з тобою зустрічаємося вже більше року?

– Так. Так, я знаю.

– Справа в тому, що я не впевнений, що ми… до чогось ідемо. Я не маю жодного уявлення, як ти ставишся до… ну, до всього, насправді. Чи ці стосунки для тебе важливі.

– Важливі, – відповіла я швидко, дивлячись на нього.

– Наскільки важливі? Не дуже важливі? Досить важливі? Дуже важливі? Вибери варіант.

– Дуже. Дуже важливі.

– Що ж, яке полегшення…

Якийсь час він мовчав. Я теж нічого не казала. Сиділа напружено, тримаючи руки на колінах.

Він сказав:

– Але, справді, немає нічого… немає нічого, що б на це вказувало, знаєш. Що ці стосунки важливі для тебе. Я маю на увазі – про що ми розмовляємо? Про роботу. Про друзів і колег, переважно, але стосовно до їхньої роботи. Ми кохаємося, це чудово, справді чудово, але потім ми закутуємось кожен у свою ковдру і розмовляємо про плани на наступний робочий день. Робота важлива. Звісно. Але ж не тільки вона, правда?

Він зупинився на червоне світло і втупився у світлофор так, ніби чекав від нього якоїсь відповіді. Я теж на нього дивилась.

– Я й почуваюся так, ніби майже нічого про тебе не знаю. – Він глянув на мене і спробував усміхнутися. – Мені би хотілося знати більше. Ми зустрічаємося понад рік і, думаю, я вже мав би добре тебе знати. Ти… я не знаю, чи правильно пояснюю, але… здається, є щось… – Він відпустив кермо і показав руками, ніби впирається в стіну. – …якийсь бар’єр. Десь посеред шляху. Ніби ти показуєш тільки певну частину себе… не знаю. Я не знаю, як це пояснити.

Хвилю по тому він подивився на мене знову і ще раз спробував усміхнутися.

– А мене це гризе. Думаю, тобі варто знати, що мене це гризе.

Світлофор засвітився зеленим. Ми рушили.

Я злякалась. Я й подумати не могла, що він це відчував. Завмерла від жаху, що все може скінчитися, що він хоче порвати стосунки, і шоку через усвідомлення, як багато він для мене значить.

Ви мусите зрозуміти: я ніколи не думала, що справді зможу кого-небудь полюбити. Наскільки я знала, на моїй долі такого не написано. Чесно кажучи, я думала, що не здатна на таке глибоке почуття. Коли «знайшла» Деніела, якщо так можна сказати, думаю, я була вражена самим фактом його існування. Я не прислухáлась до своїх почуттів аж занадто і не дозволяла собі ними мучитися, певно, боялася, ану виявиться, що я так його люблю і він мені так потрібен, що він буде просто зобов’язаний зникнути. Люди, яких я люблю і які мені потрібні, мають звичку зникати з мого