Куліш П. - Маруся Богуславка, Куліш П.

його, кохана,

У ногах в богині,

Що твій розум осіяла,

На чужій чужині.

І нехай дива він творить,

Тюрми відчиняє,

Про мій дух тобі говорить

І напоминає». -

«О грозо і каро миру! -

Прорекла Маруся. -

Я тобі сказати тиру

Правду не боюся.

Смерть мою я, царю, знала,

Знала, що робила:

Я його поцілувала,

Бо й люблю, й любила.

І люблю, й любити буду

Над усяку душу:

Покіль серце б'ється в грудях,

Перестать не мушу!»

Осміхнеться цар: «Кохана!

Ти мене не знаєш,

І к о з а ц ь к о ю султана

Лютостю сповняєш.

Тільки помисли від мене

У серцях закриті:

Я все добре і мерзенне

Знаю скрізь по світі.

Щирого й єхиду знаю,

Друга й супостата

І на всяку кривду маю

І суддю, і ката.

Се ж не кривду ти вчинила».

О ти наш великий!

Дай нам правдою Твоєю

Дихати вовіки!

Ти його тогді любила,

Як мене й не взріла…

За його любов ти царства

Взяти не схотіла.

Чи мені ж тебе карате,

Ясноока зоре,

Діво, повна благодаті,

Правди й честі море!

Дай мені на тебе серцем

Праведним дивитись,

Образом твоїм небесним,

Тільки веселитись!»

Ще цареві не діймає

Українка віри,

Думку думкою впиняє,

Каже до невіри:

«Я в галеру тріумфову

Золота поклала

І йому, мов ту полову,

Все подарувала». -

«Коли б ти в моєму домі

Всі скарби забрала

І на спомин козакові

їх подарувала;

Коли б царство все забрала

З землями, морями,

І Стамбул попаювала

Проміж козаками,

А зо мною стала жити

У мужичій хаті, -

Не схотів би я й гледіти

На царські палати.

Моя зоре, моя доле!

Відай щиру правду:

Ми держали з Кантемиром

Таємничу раду,

І звелів я в таємничій

Раді Кантемиру,

Щоб він, так як ти б хотіла,

Обманив Заїру.

Заслужив козак твій смерті,

Но його скарати

Се було б найкраще в світі

Серце розтерзати.

Ні, Осман твоїм великим

Саном не жартує:

П о л о в и н у власті й сили

Він тобі дарує.

Ти чинила, що хотіла,

Як верховна сила,

І мені дарами тими

Духа веселила». -

«Знай же й ти, великий царю,

Щиру й повну правду…

Не прийми сього за зраду

Ні в тяжку досаду:

Коли б хто мені корони,

І царськії трони,

І всі берла, і всі перла,

І всі міліони,

Міліони міліонів

Дав із рук у руки, -

Не взяла б я під умову

З любленим розлуки.

У гіркій, мізерній долі

З ним воліла б жити,

Ніж на пишному престолі

Над царми сидіти». -

«Ой, мій царю, ти правдивий! -

Прорече тут мати. -

Нехай світить Божа правда

На твої палати!

І нехай тебе наставить,

Як у світі жити:

Що любові ні купити,

Ані заслужити.

Бо за гроші - всі розкоші,

За труда - награда,

А любов… Із нею й жити,

І вмирать одрада.

Ся велика Божа тайна

Цілим світом править

І турецького султана

Рівно з нами славить.

Зрозумій сю тайну, царю,

Серця глибинею:

Розлучися, не лицяйся

З донею моєю.

Нехай любить непорочна,

Кого серце каже,

З ким її рука Господня

Без примусу в'яже!» -

«Щира правда! Ти сердечна

І розумна мати:

Мова в тебе чоловічна,

Повна благодати.

Знай же: волею моєю

Править інша воля.

І з дочкою в нас твоєю

Нероздільна доля.

В людські душі ще за предків

Два духа вселились

І владиками сердець їх

Тайними вчинились:

Дух любові і дух злоби,

Правди і неправди,

Дух прихильності благої

І дух ниций зради.

Один хоче по всіх землях

Світло засвітити,

Всі народи, ніби сім'ї,

Рідними зробити.

Другий хоче мраком ночі

Божий світ окрити,

Посліпити людям очі,

Душі показити.

І бере дух злоби дикий

Гору над любов'ю,

І ввесь Божий світ великий

Заливає кров'ю.

І воює, і руйнує

Всюди духа правди,

І нема людському серцю

Між людьми відради.

Я одну відраду маю,

Що меча стискаю,

Світ широкий озираю

І за лжу караю.

Сим мечем я покарати

Хочу в Римі папу,

Що криваву простягати

Звик по світу лапу.

І найперш усього вдарю

В передмур'є церкви,

Баламутниці народів,

За живих і мертвих, -

В передмур'є, де руками

Русь ляхові служить»

З єзуїтами ксьондзами

Накладає-дружить.

Ми чотири вже столиці

Взяли в християнства,

В ницого сього ублюдка

Древнього поганства,

Що своїм кощунством в Римі

Вірі в Бога шкодить

І гарем в Єрусалимі

Для прочан заводить. [71]

Гроб замученого Бога [72]

Кров'ю обливає,

Чистоту його чертога

Торгом оскверняє.

А я п'яту завоюю,

Як ляха зруйную,

І тобі, царице люба,

Київ подарую.

Слухай же, моя надіє,

Правди чисте око!

Зазирни Осману в душу

Розумом глибоко.

Зваж обох нас духом щирим,

Серцем дивом дивним:

Від кого добра постане

Більше нещасливим, -

Тим, що