Микола Олександрович Дашкієв - Кришталеві дороги, Микола Олександрович Дашкієв

Комендант Ліщинівки?!. Альошин мало не підскочив на місці. З давнього-предавнього, з перших дитячих спогадів, виринула цибата постать у сіро-зеленому жаб’ячому мундирі. Не пригадувалося ні обличчя цієї людини, ні місце та обставини події, — тільки відлунням нестерпного жаху пролунало слово: “Комендант!!!”, а слідом за ним — тріскотнява автоматів і одчайдушні зойки.

Він пересмикнув плечима, припалив сигарету.

— Прошу, гер доктор, кажіть далі. Я вас уважно слухаю.

Німець розповідав, а Сергій слухав його з дедалі наростаючим переконанням, що насправді все відбувалося не так. Надто різко розходилася атестація професора Хмари і характеристики доктора Гешке! І якщо “чудесний хлопчина, комуніст” Фріц Бітнер міг кінець кінцем стати фашистом, жорстоким убивцею, — хіба мало було зрадників і просто слабкодухих? — то титул “педантичної гниди” такий липкий, що його не змиєш до кінця життя!.. Дивували обставини вбивства: німці надто слухняні виконавці; одержавши наказ, кожен з них розстрілював людину, навіть не цікавлячись за що. Але якщо комендант, обер-лейтенант гітлерівського вермахту, наказав звільнити росіянина, ніякий обер-єфрейтор того вже пальцем не зачепить.

— Перепрошую, гер доктор. Все-таки, я не зрозумів: за що Фріц Бітнер убив професора Чоботарьова? І як він міг не виконати наказу коменданта? Під час війни за це розстрілюють!

— Гер Альйошін, бачите… — доктор Гешке був збентежений. — Бачите, мені й самому не ясно. Щодо наказу, то… Бітнер вважався другом мого батька, тому… А от мотив вбивства…

Видно було, що німець щось замовчує, — таке, що якимсь чином пов’язане з його батьком.

— А той Бітнер — живий?

— М-м-м… невідомо. Одне слово, він пропав безвісти восени сорок четвертого року.

— Якщо він попав до нас у полон — можна розшукати його сліди.

— Ви так гадаєте? — в голосі німця пролунали такі інтонації, ніби він зрадів і водночас дещо побоювався чогось.

— Звичайно! Пільга давності не поширюється на воєнних злочинців. Де б він не був, його знайдуть. І судитимуть прилюдно.

— О, як би я хотів цього!

Довгий час мовчали. І тільки аж коли автомашина вискочила на міст Патона і весь краєвид перед нею заполонили осяйні вогні вечірнього Києва, доктор Гешке сказав неголосно:

— Містер Альйошін, я працюю над тією ж проблемою, що й ви. Прошу, не прохопіться переді мною якимсь необережним словом — мені не хотілося б пізніше докоряти собі за те, що мимохіть скористався з чужої ідеї. Всі в роду Гешке прокладають собі дорогу в життя чесно. А я — син свого батька.

О, це вже було аж надто цікаво! Таку одвертість міг дозволити собі чи найкваліфікованіший провокатор, чи дуже наївна й щира людина. На провокатора він не скидається, а от те, що він “син свого батька”,— дещо насторожує. Ну, та далі видно буде.

— Спасибі, гер доктор, за щирість. І скажу вам: мені хотілося б, щоб ми, навіть ставши конкурентами в науці, ніколи не були ворогами в житті!

— Мабуть, ми ними й не будемо, — розсудливо сказав німець.

Влаштувавши доктора Гешке в “люксі” готелю “Москва”, Сергій одразу ж поїхав додому: треба відпочити. Але хоч голова гула з перевтоми, сон не йшов. І весь час думалося про доктора Гешке та його дивне попередження.

Не спалося й Куртові. Перед його очима перебігали фрагменти довжелезного, багатого на події тижня, змушуючи аналізувати й оцінювати почуте й сказане, задумане й зроблене. Він відчував невиразне незадоволення з самого себе і власних дій, хоч нічого надто прикрого не сталося. Мабуть, дратувало насамперед те, що довелося повсякчас стикатися з несподіванками, коли на перший план мала б виступати блискавичність реакцій, — а вона була йому не властива, — та ще те, що майже всі справи й бесіди лишилися недокінченими.

Найдужче його непокоїло питання про батька. Незмінно стриманий, педантичний і сухуватий, він завжди був Куртові за зразок цілеспрямованої наполегливості, діловитої розсудливості, солідності й порядності,— тобто саме тих якостей, які дозволяють людині досягти статку і всезагальної шаноби не ціною крутійства та хитрувань, а сумлінною працею. Зараз його не впізнати. Ні, притаманні йому зовнішні риси характеру збереглися, але в ньому ніби щось зламалося. Він утратив мету життя, розгублено зупинився перед майбутнім, як зупиняється край провалля приголомшений мандрівник, зустрівши непоборну перепону в кінці свого важкого й довгого шляху.

А втім, так і є насправді. Успіх, досягнутий ціною наполегливої двадцятип’ятирічної праці, був пірровою перемогою, що не набагато краща за поразку. Власноручно дослідивши створене батьком скло, Курт переконався, що воно справді дивовижно легкоплавке, дешеве для виготовлення, міцне, пружне й стабільне на рівні найвищих стандартів. Але що з ним робити?.. Передати старому Фрейгоферу, хай викликає на двобій могутній “Сен-Гобен”? То це буде не шляхетний герць, а в кращому разі сутичка беззбройного із зграєю грабіжників. У гіршому — ніж у спину замість відповіді: в переносному, і в прямому значенні.

Продати патент “Сен-Гобенові”? Це — безпечніше і вигідніше, бо сто тисяч, скажімо, на дорозі не валяються. Але ж справжня вартість відкриття — мільйони чи навіть мільярди доларів і світова слава на додачу! Та й не тільки задля накопичення грошей живе людина: моральна втіха наслідками власної праці часом перевищує меркантильну радість одержання матеріальних вигод. А угода з “Сен-Гобеном” дасть лише сякі-такі гроші… і пекучу незадоволеність, якої не здихаєшся до кінця життя.

Професор Рудольф Гешке опинився на становищі недосвідченого чаклуна, який викликав надмогутнього джина, не знаючи, що з ним робити. А яку пораду міг дати доктор Курт Гешке? Перебравши думкою всі можливі варіанти, він дійшов висновку, що небезпечного духа треба загнати назад у його пляшку і замурувати довіку, — тобто назавжди забути про зроблене відкриття. Але це було настільки тривіальне рішення, що про нього навіть згадувати не личило. А батько чекає. Вперше визнавши свою неспроможність знайти вихід з надто складної