Микола Олександрович Дашкієв - Кришталеві дороги, Микола Олександрович Дашкієв

влаштувати в готелі, панькатися, як з вередливою дитиною, бути ходячим довідником і гідом, жерцем моралі й дипломатом. Сперечатися було марно: заклопотані вкрай працівники Оргкомітету не визнавали ніяких доказів і в крайньому разі відбувалися риторикою — запропонуйте, мовляв, когось замість себе!

Злий на себе і на весь світ, Сергій зазирнув у список. Лишенько — двадцять чоловік, та ще й усі з різних країн! Аргентіна, Болівія, Венесуела… Це ж кожен приїде окремо, помотаєшся в аеропорт, а туди — півста кілометрів!

Погляд затримався на рядку: “14. Доктор Курт Гешке (замість професора Джона Фейрхола). Сполучені Штати Америки, від фірми “Пітсбург плейт гласс К°”.

Ім’я Фейрхола було знайоме Сергієві: це був один з найвидатніших фахівців-силікатників світу; шкода, що він не приїде. Але й прізвище “Гешке” видавалося теж знайомим, хоч і не пов’язувалося з науковими питаннями. А втім, мабуть, увагу просто привернуло сполучення: Америку представляє вчений з характерним для Німеччини прізвищем.

Всю наступну добу Сергій майже не вилізав з машини, зустрічаючи “своїх” делегатів у Бориспільському аеропорту і супроводжуючи їх до готелю в Києві. В нього аж язик розпух від отих привітань та відповідей на незліченні запитання, але обов’язок господаря примушував старанно приховувати незадоволення та втому, докласти всіх зусиль, аби гості відчули, що їм раді.

Представник фірми “Пітсбург плейт гласс К°” прибув останній. Сергій звернув на нього увагу ще тоді, коли той спускався трапом: кремезний вайлуватий чоловік з рум’яним повним обличчям був типовим німецьким бюргером. Мабуть, це він.

Справді: приїжджий попрямував до таблички “Міжнародний конгрес силікатників”. Сергій перепинив його, представився англійською мовою.

— О, містер Альйошін?! — перепитав чужинець. — Мені дуже, дуже приємно!.. А я — Гешке. Доктор Гешке. Німець… у американських наймах!

Він посміхнувся, підморгнув по-змовницькому. Сергій відповів йому теж посмішкою, але стриманою: признання німця пролунало нещиро, як запобігливе намагання заздалегідь прилаштуватися до чужих переконань.

— Прошу, гер доктор. Машина вже чекає на вас.

Обов’язок вимагав дорогою правити нікому не потрібні теревені про погоду і про самопочуття гостя, про його перші враження від країни та про плани на дозвілля, — одне слово, говорити, аби не мовчати. За попередні зустрічі в Сергія вже склався список стандартних запитань і не менш стандартних відповідей, отож він, не вдаючись у химери, почав розмову за перевіреною схемою. Проте цього разу ініціативу в бесіді перехопив доктор Гешке.

І знову Сергій відчув невиразну підозру, що німець з якоюсь метою домагається його прихильності, навіть запобігає перед ним. Справді: розповідати свою біографію людині, з якою щойно познайомився, можна тільки з п’яних очей, або з метою викликати співбесідника на таку ж одвертість.

Доктор Гешке розповідав, як, ще зовсім малятком будучи, вперше побачив радянського солдата; як важко жилося в Західному Берліні в повоєнні роки; як його батько, видатний фахівець у галузі виробництва оптичного скла, заробляв на шматок хліба продажем саморобних дзеркал…

“Фахівець у галузі оптичного скла? — подумав Сергій. — А стривай-но, кого згадував професор Хмара?.. Здається ж таки, Гешке. Рудольфа Гешке… Мовляв, ця педантична гнида… О, то зустріч, виявляється, стає цікавішою, аніж можна було гадати!”

— Перепрошую, гер доктор: чи ви часом не син відомого Рудольфа Гешке?

— О, так, так! — радо підхопив німець. — А ви його знаєте?

— Бачити не бачив, але знайомий з його монографією про… про флінтглас.

— Це — солідна праця! Саме вона й відчинила перед моїм батьком двері лабораторії “Карл-Цейс-штіфтунг”.

— Найкращої лабораторії світу!

— Так! — гордовито ствердив німець. — Перед війною це була справжня Мекка для всіх фахівців оптичного скла.

— Двоє з моїх учителів набували майстерності саме в “Карл-Цейс-штіфтунг”, а один з них був безпосереднім учнем вашого батька.

— А як його прізвище? — жваво запитав німець. — Пам’ятаю, батько щось розповідав про це.

— То був майбутній професор… — Альошин хотів сказати: “Хмара”, але подумав, що називати директора інституту не варто. — Професор Чоботарьов.

— Тшеботарьоф?! — наче аж злякався німець. — Не може бути, гер Альйошін.

— Та чому ж? — знизав плечима Сергій. — Чоботарьов розповідав не тільки про вашого батька, а й про його помічника… Стривайте… Ага, пригадав: Бітнер. Фріц Бітнер, комуніст. Це було ще задовго перед фашистським путчем.

— Ні, тут, мабуть, якась помилка! — німець втратив і своє роблене пожвавлення, і природну флегматичність, притаманну кожному огрядному чоловікові; він по-справжньому був схвильований. — Адже професор Тшеботарьоф загинув, так?

— Так.

— А ви знаєте, хто його вбивця?

Убивця?! Овва, та тут уже починають розкриватися неабиякі таємниці! Професор Хмара просто сказав: “небіжчик Чоботарьов”, навіть не натякнувши про вбивство.

— На жаль, цього не знає ніхто, гер доктор.

Запала довга пауза. Видно було, що німець щось гарячково обмірковує, маючи сумнів, чи варто вести мову далі. Альошин підштовхнув його:

— Ви мене заінтригували, гер доктор! Німець глянув на нього занепокоєно, непевно хитнув головою.

— Не знаю, чи маю я право розповідати, але й мовчати не можу… Так от: чи був Фріц Бітнер комуністом, чи не був — не має ніякого значення. Скажу тільки одне, саме цей страшний мерзотник і розстріляв професора Тшеботарьоф на околиці містечка Лєстшінофка!

Отут уже й Альошин захвилювався: на околиці Ліщинівки?! Та це ж його рідне село! І в селі тому гітлерівці розстріляли й повісили кілька десятків людей!.. То виходить, серед них був і професор Чоботарьов? Як він там опинився? І звідки знає ту історію цей німець?

— Гер доктор, ваше повідомлення мене приголомшило. Але скажіть, прошу, як ви дізналися про цей злочин?

Мабуть, дуже не хотілося відповідати німцеві на це запитання, однак ухилитися вже не можна було.

— Мені розповів батько… Бачите… бачите, він кілька тижнів був комендантом містечка Лєстшінофка, і от одного разу…