Софi Кiнселла - Шопоголік на Мангеттені

я, коли зі слухавки лунають «Чотири сезони». – Там, мабуть, усе роблять швидко та ефективно. А круто, правда ж? Вирішувати всі питання телефоном.

– Вас вітає «Ендвіч-Банк»! – говорить мені у вухо новий жіночий голос. – Будь ласка, введіть номер свого рахунку.

Який у мене номер рахунку? А хай йому! Я й гадки не маю…

А, точно. На банківській виписці.

– Дякуємо! – каже голос, коли я натискаю останні цифри. – Тепер введіть свій особистий ідентифікаційний номер.

Що?

Особистий ідентифікаційний номер? Я навіть не знала, що в мене взагалі є той особистий номер. Чесне слово! Мені ніхто ніколи не казав.

Хоча… Може, в закутках пам’яті щось таке і спливе.

О Боже! Ну, який він може бути? 73-і-щось-там-іще? 37-і-щось-там-іще?

– Будь ласка, введіть свій особистий ідентифікаційний номер, – повторює люб’язний голос.

– Але я не знаю ніякого дурнуватого особистого ідентифікаційного номера! – кажу я. – Швидко, Сьюз, якби ти була мною, який би ти обрала ідентифікаційний номер?

– О-о-ой! – каже Сьюз. – Гммм… Я б обрала… ммм… 1234?

– Будь ласка, введіть свій особистий ідентифікаційний номер, – твердить голос, і, їй-богу, він стає якимось роздратованим.

Господи, оце справжній стрес.

– Спробуй код мого велосипедного замка, – пропонує Сьюз. – 435.

– Сьюз, мені потрібен мій номер. Не твій.

– Ти могла обрати такий самий. Усяке буває!

– Будь ласка, введіть…

– Гаразд! – верещу я і натискаю 435.

– На жаль, – відказує голос. – Цей пароль недійсний.

– Я знала, що він не підійде!

– А міг і підійти, – захищається Сьюз.

– І взагалі, він має бути з чотирьох цифр, – мовлю я, аж раптом у мене щось виринає з пам’яті. – Мені треба було подзвонити й зареєструвати його… я стояла на кухні… і… так! Так! Я саме купила нові туфлі «Карен Міллен» і дивилася на ціну… й оті цифри обрала!

– І скільки вони коштували? – збуджено питає Сьюз.

– Вони коштували… 120, а зі знижкою… 84,99!

– Набирай! 8499!

Я захоплено натискаю кнопки «8499» і просто вухам своїм не вірю, коли той голос промовляє:

– Дякуємо! Ви телефонуєте до «Ендвіч-Банку». «Ендвіч-Банк» – із турботою про вас. Щоб дістати інформацію про заборгованість, натисніть «1», про виплати іпотеки – натисніть «2», про кредитний ліміт та банківські витрати – натисніть «3», про…

– Правильно! Я додзвонилася, – глибоко зітхаю, почуваючись Джеймсом Бондом, який щойно зламав код, прагнучи врятувати всесвіт. – Куди далі – інформація щодо заборгованості? Чи кредитний ліміт і банківські витрати?

– Ліміт і витрати, – впевнено говорить Сьюз.

– Добре.

Я натискаю «3», і за мить лунає радісний ніжний голос.

– Добридень, вас вітає головний кол-центр «Ендвіч-Банку». Я Дона, чим можу допомогти вам, міс Блумвуд?

– Ой, добридень! – спантеличено вітаюсь я. – Ви жива?

– Так! – зі сміхом відповідає Дона. – Я жива. Чи можу я вам допомогти?

– Гм… так. Я телефоную, тому що мені треба підвищити кредитний ліміт. Ну, розумієте, на кілька сотень фунтів або й на більше, якщо це можливо…

– Зрозуміло, – люб’язно каже Дона. – На це є певна причина? Чи просто загальні потреби?

Вона говорить так ласкаво й доброзичливо, що я відчуваю, як починаю заспокоюватись.

– Ну, річ у тому, що мені довелось останнім часом інвестувати певну суму в мою кар’єру, а потім надійшли кілька рахунків і… заскочили мене зненацька.

– Он як, – співчутливо каже Дона.

– Ну, не те щоб у мене якісь проблеми… Це просто тимчасово.

– Тимчасово, – повторює операторка, і я чую, як вона клацає клавішами.

– Правда, може, я й ставилася до своїх боргів абияк. Але головне, що я все сплатила. Я думала, що можна трохи розслабитись!

– Авжеж.

– То ви розумієте? – я широко всміхаюся до Сьюз, що показує мені два великі пальці. Боже, оце вже на щось схоже. Просто потелефонувати, легко й швидко, точнісінько як у рекламі. Ніяких бридких листів, складних питань…

– Чудово розумію, – каже Дона. – Таке з усіма буває, еге ж?

– То мені можна підвищити кредитний ліміт? – радісно перепитую я.

– У мене немає повноважень підвищити ваш кредитний ліміт на суму понад 50 фунтів стерлінгів, – відповідає Дона. – Вам слід звернутися до директора кредитного відділу вашого відділення. Хто це… зараз погляну… Фулгем… містер Джон Ґейвін.

Я розчаровано зиркаю на телефон.

– Але я вже писала йому!

– Ну, то, значить, усе гаразд, правда ж? Чи можу я вам ще чимось допомогти?

– Ні, – кажу я. – Ні, навряд. Усе одно, дякую вам.

Я невдоволено кладу слухавку.

– Дурнуватий банк. Дурнуватий кол-центр.

– То вони дадуть тобі грошей? – питає Сьюз.

– Не знаю. Все залежить від того типа, Джона Ґейвіна.

Підвівши очі, я бачу стривожене обличчя Сьюз.

– Але я впевнена, що він мені не відмовить, – спішно додаю я. – Йому треба лише ознайомитися з моєю справою. Все буде гаразд!

– Думаю, коли ти якийсь час нічого не витрачатимеш, то запросто все розрулиш, правда ж? – із надією питає подруга. – Адже ти купу грошей заробляєш на телебаченні, хіба ні?

– Так, – кажу я, помовчавши: не хочу пояснювати, що після оплати житла, таксі, обідів у кав’ярнях та одягу для шоу, залишається, власне, не так уже й багато.

– А ще ж твоя книжка…

– Моя книжка?

На мить я втуплююся в Сьюз, нічого не тямлячи. Аж раптом піднесено згадую. Ну звісно ж! Моя книжка про саморозвиток! Я ж саме збиралася щось із нею робити.

Ну слава Богу. Ось і вихід. Усе, що мені треба, – мерщій написати свою книжку, отримати багато-багато грошей, і тоді я сплачу борги на всіх цих картках, а життя знову стане прекрасним. Ха! Не потрібні мені ніякі дурні кредити. Відразу ж і почну. Просто сьогодні ввечері!

Насправді я нетерпляче чекаю, коли ж нарешті візьмуся до своєї книжки. Хочу торкнутися в ній багатьох важливих тем: бідності й багатства, порівняльного релігієзнавства… може, й філософії… Тобто я розумію, що видавці просто замовили звичайну книжку порад, але я не бачу жодної причини, чому б мені не копнути глибше.

Загалом, якщо мені це справді добре вдасться, я могла б читати лекції. Господи, ото б круто було, правда ж? Я б могла стати таким собі гуру, навчала б усіх, як треба жити, подорожувала світом, і публіка б збігалася, щоб подивитися на мене й попросити моєї поради в будь-якому питанні…

– Ну як воно? – питає Сьюз, що з’являється у дверях, обгорнута рушником, і я винувато підстрибую.

Я вже довгенько сиджу за