Софi Кiнселла - Шопоголік на Мангеттені

– Передовсім хочу сказати, яка це честь – мати серед своїх клієнтів телеведучу такого рівня.

– О! Ну… дякую, – широко всміхаюсь я в телефон. – Мені теж це приємно.

Просто чудово. Тепер точно зрозуміло, навіщо він телефонує. Вони хочуть безплатно подарувати мені якесь вбрання, правда ж? Або, може… Так!.. Вони хочуть, щоб я розробила для них нову колекцію! О Господи, так! Я стану дизайнером. Її називатимуть «колекцією Бекі Блумвуд». Простий, стильний, невибагливий одяг – можливо, одна-дві вечірні сукні…

– Це просто формальний дзвінок, – голос Девіда Барроу вривається в мої думки. – Я лише хочу переконатися, що ви цілком задоволені нашим обслуговуванням, і запитати, чи є у вас інші бажання, з якими ми могли б вам допомогти.

– О… дякую! – відказую я. – Я дуже задоволена, дякую. Ну, я не надто часто у вас буваю, але…

– І ще щоб нагадати про одну дрібничку – ваш неоплачений рахунок від «Ла Роза», – провадить далі Девід Барроу так, ніби я нічого й не говорила. – І попередити: якщо ви протягом сімох днів його не оплатите, нам доведеться вжити відповідних заходів.

Я витріщаюся на телефон, відчуваючи, як згасає моя усмішка. Це ніяка не формальність, еге ж? І він не хоче, щоб я розробила колекцію одягу. Він телефонує через гроші!

Я почуваюся трохи обуреною. Хіба можна, щоб хтось отак дзвонив вам просто додому й вимагав гроші без попередження? Тобто, ну звісно ж, я їм заплачу. І якщо я не надіслала чек тієї самої миті, коли рахунок опинився в моїй поштовій скриньці…

– Минуло вже три місяці, відколи ми надіслали вам перший рахунок, – каже Девід Барроу. – І я змушений вас попередити, що, за нашими правилами, після закінчення тримісячного періоду ми передаємо всі неоплачені рахунки до…

– Так, гаразд, – зверхньо уриваю я. – Мої… бухгалтери саме займаються всіма рахунками. Я з ними поговорю.

– Дуже радий це чути. І, звісно, ми сподіваємось якнайскоріше знову побачити вас у «Ла Роза»!

– Еге ж, – роздратовано кажу я. – Може, й зайду.

Я саме кладу слухавку, коли Сьюз тягне повз двері ще один чорний пакет для сміття.

– Сьюз, що ти робиш? – питаю я, дивлячись на неї.

– Я розмотлошуюся! – пояснює вона. – Це просто чудово. Позбавляюсь усього мотлоху, очищаюся! Тобі треба неодмінно спробувати. Ну, то хто такий Девід Барроу?

– Він нагадував про якийсь дурний неоплачений рахунок, – відповідаю я. – Ну чесне слово! Телефонувати мені просто додому!

– Ой, ти мені нагадала. Стривай-но.

Вона на мить зникає, потім знову з’являється зі стосом конвертів.

– Я знайшла це в себе під ліжком, коли прибирала, а оця купа лежала на моєму туалетному столику… Ти, мабуть, забула їх у моїй кімнаті, – кривиться вона. – І, мабуть, це все рахунки.

– О, дякую, – кажу я, жбурляючи конверти на ліжко.

– Можливо… – вагаючись, мовить, Сьюз, – можливо, варто тобі оплатити кілька з них? Ну, розумієш, один-два.

– Але ж я оплатила! – відповідаю здивовано. – Я їх усі оплатила в червні. Ти що, забула?

– Ні-ні! – заперечує Сьюз. – Ні, звісно, не забула, – вона кусає губи. – Але річ у тому, Бекс…

– У чому?

– Ну… відтоді вже збігло трохи часу, правда? І, можливо, за цей час у тебе з’явилося кілька нових боргів.

– Із червня? – я легенько всміхаюся. – Але ж він щойно минув! Чесне слово, Сьюз, не варто турбуватися. Адже… ну, візьмімо оцей, – я беру випадковий конверт. – Адже… ну, що я останнім часом купувала у «Маркс і Спенсер»? Та нічого!

– А, он воно як, – відітхнувши, говорить Сьюз. – То це просто рахунок на… нуль фунтів, так?

– Ну звісно ж, – запевняю я, розриваючи конверт. – Нуль! Ну, може, там… фунтів десять. Розумієш, якісь випадково куплені трусики…

Я витягаю рахунок і дивлюся на нього. На мить мені відбирає мову.

– Ну, скільки там? – збентежено питає Сьюз.

– Тут… тут якась помилка, – мовлю я, силкуючись запхати аркуш назад у конверт. – Такого не може бути. Я їм напишу…

– Дай-но поглянути! – Сьюз хапає рахунок, і очі в неї лізуть на лоба. – Триста шістдесят п’ять фунтів? Бекс…

– Це, мабуть, помилка, – повторюю я, але вже не таким упевненим голосом.

Раптом згадую шкіряні штани, які я купила на розпродажі біля Мармурової арки. І халат. І ті часи, коли я щодня трощила суші від «Маркс і Спенсер».

З хвилину Сьюз пильно дивиться на мене, обличчя в неї перекошене від тривоги.

– Бекс, як гадаєш – інші рахунки такі самі великі?

Я мовчки беру конверт із «Селфріджес» і розриваю його. Ще не поглянувши на рахунок, пригадую хромовану соківницю, якої я просто не могла не купити… Я нею ще жодного разу навіть не користувалась. І ту сукню з хутряною облямівкою. Цікаво, де вона?

– Скільки там?

– Тут… тут достатньо, – відповідаю я, швидко запихаючи рахунок назад, доки вона не побачила, що там чотириста фунтів.

Я відвертаюся, намагаючись заспокоїтися. Однак бентежусь і трохи гніваюся. Це все неправильно. Річ у тому, що я сплатила всі борги. На всіх картках. То… яка взагалі користь із тих карток, коли вони зараз же починають обростати новими величезними боргами? Чому? Краще відразу ж скласти руки.

– Послухай, будь ласка. Не турбуйся, – мовить Сьюз. – Усе буде гаразд! Я нічого в цьому місяці з тебе не братиму за житло.

– Ні! – вигукую я. – Не роби дурниць. Ти вже й так задосить мені допомогла. Не хочу бути винною тобі. Ліпше вже буду винна тим Марксам зі Спенсерами, – озирнувшись, я бачу її стривожене обличчя. – Сьюз, не хвилюйся! Ці всі дурниці, – я ляскаю рахунок долонею, – запросто можуть почекати ще трохи. А я тим часом збільшу кредитний ліміт абощо. Загалом, я просила про це банк зовсім недавно, тож легко можу попрохати додати трохи ще. От зараз же їм і потелефоную!

– Що, просто цієї миті?

– А чом би й ні?

Я знову знімаю слухавку, беру стару банківську виписку і скоренько набираю номер «Ендвіч-Банку».

– От бачиш, ніякісіньких проблем, – заспокійливо мовлю я. – Треба лише зробити один дзвіночок.

– Ваш виклик переадресовується до головного кол-центру «Ендвіч-банку», – долинає тоненький голосок зі слухавки. – Будь ласка, збережіть номер для подальших звернень: 0800…

– Що там коїться? – питає Сьюз.

– Мене переадресовують до головного кол-центру, – пояснюю