Жорж Сіменон - Клуб «100 ключів»

Він зупинився, щоб трохи передихнути. Йонкер немов примерз до крісла і, не кліпаючи, дивився просто у вічі комісарові. Сигара в його руці давно згасла.

— Гаразд! — раптом мовив він і підвівся.

Потім поклав недопалок у блакитну попільничку і кілька разів пройшовся кабінетом.

— Я вже казав вам, шановний добродію, ще на початку цієї розмови, що відповім лише на ті ваші запитання, які не стосуються мого приватного життя. Ви ж влізли в нього обома ногами, пов'язавши їх із подіями минулої ночі. Це було зроблено дуже спритно, поздоровляю вас!

Він зупинився навпроти Мегре. Комісар також схопився.

— Здається, ви вже досить давно працюєте в поліції?

— Двадцять вісім років.

— Сподіваюся, вам доводилося мати справу не тільки з усякою потолоччю. А чи, може, ви вперше бачите такого, як я? Тож доводжу до вашого відома, що я знаю багато людей моєї верстви, мого віку та становища, які часто потурають певним своїм інстинктам. Чи ви гадаєте, що це великий гріх? Ваш Париж ніколи не відзначався надмірним пуританством, пане Мегре. Може, в мене на батьківщині на такого, як я, показували б пальцями, може, там зі мною перестали б знатися всі мої родичі та близькі. Є чимало чужоземців, котрі поселилися у вас, у Франції, — чи то на Лазуровому березі, чи то в самому Парижі, — лише тому, що тут до таких речей здавна ставляться толерантно…

— Дозвольте запитати, чи пані Йонкер…

— Пані Йонкер теж не пуританка і знає життя. Їй також відомо, що деяким мужчинам мого віку подібна зміна партнерок потрібна задля здоров'я… Ви примусили мене говорити про вельми інтимні речі, сподіваюся, тепер ви вдоволені…

І він промовисто зиркнув на двері, натякаючи, що вважає аудієнцію закінченою.

Та Мегре удав, що не розуміє цього натяку, і знову повів атаку.

— До речі, ви тут щойно згадували про прізвища, адреси й телефони, — спокійно мовив він тихим голосом.

— Сподіваюся, ви не будете їх у мене вимагати. Можливо, ці особи і не бездоганні в своєму особистому житті; та це не справа поліції. Я не пробачив би собі, коли б через мене з ними сталися якісь неприємності…

— Ви також сказали, що мало буваєте серед людей ¦ і не належите до тих, хто швендяє по нічних кабаре. Як же вам удається вербувати собі цих партнерок?

Знову мовчанка. Знову вагання.

— Невже вам треба пояснювати, як це робиться? — нарешті видихнув він.

— Певна річ, відомо, що в нашій країні існують бандури та бандурші, але я також знаю, що звідництво карається законом.

— Отже, їхні клієнти теж порушують закон?

— Певним чином їх можна було б звинуватити у спільництві, та загалом…

— Загалом клієнтів ніхто не чіпає — ви це хотіли-сказати? В такому разі, пане Мегре, я не маю чого додати до того, що ви вже чули…

— У мене є до вас прохання.

— Прохання? Чи не криється за цим щось інше? Тепер їхні стосунки вже скидалися на відкриту війну.

— Ні, коли самого прохання буде замало, мені, либонь, доведеться вдатися по допомогу судових органів.

— Гаразд, про що ви просите?

— Я хотів би оглянути ваш будинок.

— Здається, є відповідніший термін — вчинити трус.

— Ви забуваєте, що я поки що виходив із тієї гіпотези, ніби ви — потенційна жертва…

— Ви маєте намір мене боронити?

— Можливо.

— Гаразд… Ходімо за мною…

Тепер він уже не пропонував Мегре сигару чи шотландського віскі. Йонкер нараз став великим буржуа, ба навіть великим сеньйором.

— У цій кімнаті я перебуваю більшу частину дня. Сподіваюся, ви її вже оглянули. Чи, може, накажете відчинити шухляди?

— Ні, не треба.

— Тож майте на увазі, що в правій лежить автоматичний пістолет «люгер». Він у мене з війни. — Голландець вийняв пістолет і вів далі: — Він заряджений. У мене в спальні є ще один, браунінг, також заряджений, я вам його покажу пізніше…

А оце салон. Хоч ви й прийшли не заради того, щоб помилуватися картинами, все одно раджу глянути сюди… Це один з найкращих шедеврів Гогена. По моїй смерті це полотно перейде до Амстердамського музею.

А це… Ви хоч трохи знаєтеся на килимах? Гаразд, ходімо далі. Ми в їдальні… Ліворуч від каміна остання праця Сезанна…

Оті двері ведуть до невеличкої кімнати, котру я звелів оформити якнайзатишніше, в найніжніших барвах… Це малий салон моєї дружини.

Буфетна… Карл зараз чистить срібний посуд. Його робили англійські майстри, сімнадцяте сторіччя… Він має лише один недолік — надто важкий.

Кухня під нами. Там зараз куховарка. Ви, може, хочете познайомитися?..

У тій демонстрації багатства, хотів він того чи ні, було щось глибоко образливе.

— Тоді ходімо нагору. Сходи, ці привезено із старого замка біля Утрехта… Ліворуч мої покої… — Він відчиняв і зачиняв двері, немов агент з розпродажу нерухомого майна, що показує віллу покупцеві. — Ось вам ще один кабінет, подібний до того, який ви бачили внизу. Я люблю книги, і вони мені дуже потрібні… В тих шухлядках ліворуч міститься історія кількох тисяч картин з послідовним переліком усіх їхніх власників. І, певна річ, з цінами при кожному розпродажі. Моя спальня. В шухляді нічної тумбочки — я вже казав — автоматичний браунінг… Примітивний, шість тридцять п'ять — у разі нападу нікуди не годиться…

Усі стіни, навіть уздовж сходів, були майже поспіль завішані картинами, та найкоштовніші містилися не в салоні, а в спальні голландця. Вона була оздоблена в старому стилі на англійський