Еберхард Паніц - Фосфорна квітка

Едвардсові більше нічого не лишалося, він промимрив щось і залишив обох жінок, які теж нашорошили вуха. Едвардс поспіхом вийшов з квартири, вже в ліфті застебнув ґудзики плаща й вовняним шарфом замотав шию. Зіщулившись від холоду, він чекав на протилежному боці вулиці, біля газетного кіоска, й крадькома придивлявся до вечірніх газеток з великими заголовками; його прізвище вже не згадувалося. Зате погано писалось про Вундервальда: будинок художника називали «будинком убивств» і «газовою могилою»; скидалося на те, що писаки досить добре знали мотиви вбивці — заздрість і зненависть до всього цивілізованого людства, особливо його заможної частини. У хід було пущено все: біографію Вундервальда, погані копії картин з його раннього й останнього періоду творчості: антифашистські й пацифістські полотна, агітпропівські плакати й карикатури на тих, хто наживається на війні. «Валентінер — жертва терору Червоного фронту», — сповіщав на першій сторінці «Нахткурір», поруч була вміщена фотографія Цахаріаса Вундервальда, зроблена років десять тому під час подорожі Китаєм, разом з ним зображено було кілька людей у військовій формі — «Східні контакти».

— До дідька це все, спали за собою мости і тримайся мене, — шепнув спантеличеному Едвардсові Ашфільд, тихенько підкравшись до нього й поклавши руку йому на плече. — Кепська погода, кепські вісті, — сказав він, киваючи на свій заляпаний болотом «порше», яким він заїхав у кучугуру снігу на узбіччі вулиці. — Все зупиниться в ту ж мить, як рука моя звелить, — пожартував Ашфільд і схвалив те, що Едвардс зупинився саме тут. — Нам треба поговорити. Найкраще, коли б ми якнайшвидше чкурнули звідси, — докинув він, купив з півдюжини газет і поклав їх на заднє сидіння автомобіля. — Ходім, спільними силами вже якось виборсаємося з болота, Річарде, — підморгнув він Едвардсові. — Чи у тебе тремтять руки?

Вони витягли автомобіль аж тоді, коли кіоскер запхав їм під задні колеса цілу паку старих ілюстрованих газет.

— Дай тобі Боже здоров'я, — гукнув кіоскерові Ашфільд, сидячи за кермом. Він засміявся й рушив з місця, розкидаючи позад себе клаптики скандальних газеток і барвистих тижневиків.

— Усе це дурниці, безглуздя, — сказав він Едвардсові. — Не дай себе спантеличити й не хнюп голови. Папір усе витримає, не всяке вбивство є вбивством. А політика робиться не на червоних килимах.

Едвардс не знав, що з ним діється. Лаючись, Ашфільд дав повний газ і кривими завулками погнався вздовж і впоперек міста. На обмерзлій набережній він теж не зменшив швидкості, лише на південній околиці, ковзнувши, звернув праворуч, розслабився й усміхнувся:

— Страшно не люблю, коли за мною вчепиться хвіст.

На гравійній дорозі, біля воріт пихатої вілли, яка останнім часом служила йому житлом, він загальмував і розвернув автомобіль.

— Не люблю, коли за мною стежать, — сказав він, вийшов з автомобіля й, рішуче кивнувши головою, докинув: — Ходімо, в мене обмаль часу.

У старому будинку, що стояв на півдорозі до берегового схилу, йшов ремонт, передбачалося збудувати скляну веранду і з'єднати її з терасою. Тільки-но прибули загорнуті в поліетиленову плівку якісь каліфорнійські чагарники й саджанці для садка.

— Глянь, скільки вгатив грошей, — сказав Ашфільд, показуючи то на одне, то на інше й називаючи точно сорт та батьківщину кожної рослини, а також суму, витрачену лише на авіатранспорт. — Усе це повинно пустити тут коріння…

Ашфільд зник поміж зеленню й накинувся на садівника, молодого бороданя, з різкими докорами, бо імпортовані каліфорнійські рослини ще не були посаджені в промерзлу землю. Заперечення садівника, мовляв, спочатку потрібно дати лад зимовому садові, а з посадкою зачекати до відлиги або й до весни, Ашфільд назвав «вершиною духу протиріччя й самоправності». Він до того розізлився на «німецьку челядь», що про Едвардса взагалі забув. А той зрозумів урок з ботаніки лише наполовину. Він потинявся трохи садибою, поки Люці, мулатка, покликала його в будинок.

Ашфільд був людина особливої вдачі, але расової упередженості не мав. Ця мулатка, що посивіла на службі в їхній сім'ї, була в нього економкою, він сем випросив її в батьків.

— Зараз йому ой як не легко, — сказала Люці заклопотано до Едвардса. — Він у стресовому стані, кожна дрібниця його страшенно дратує. Вчора тут був доктор Кендлер, добряче соромив його, але все марно.

— Кендлер? — запитав Едвардс, не вірячи своїм вухам. — То він його лікар?

— Авжеж, він лікував його ще до того, як я сюди приїхала, — відповіла Люці. — Доктор гадає, що це може бути й наслідком В'єтнаму. Добре, хоч не інфекція. У принципі всі члени сім'ї здорові, як дуби, і звичні до таких напружених ситуацій.

Едвардс знав Люці з дитинства. Коли він приходив до Ашфільдів, Люці піклувалася про нього й була до нього особливо ласкавою й доброзичливою, як мати. Ще й тепер іноді відводила його вбік і шептала щось таке, чого більше ніхто не повинен був чути. І зараз вона казала йому по секрету:

— Боюся, що йому здається, ніби він досі на війні. До людей він тут ставиться з ненавистю й зневагою. Оце і є його хвороба!

Три роки Гаррі Ашфільд воював у В'єтнамі добровольцем, його молодший брат там загинув. Ніхто не міг утримати Гаррі від такого кроку. «Око за око, зуб за зуб, — так він говорив, коли повернувся додому. — Або вони, або ми, середини тут немає». Він прихилився серцем до Едвардса, ніби той був його втраченим братом, якого мусив берегти і поряд, і на відстані.

— Якщо вони колись тебе образять, — запевняв він Едвардса, — то я без найменших докорів сумління зроблю їм те, що робив там з чистою совістю: go to east, kill the beast[15].

Едвардс нерішуче підійшов до свого одинадцятиповерхового будинку й кивнув головою Ашфільдові, коли той засигналив, розвернувшися своїм «порше» біля ротонди, що до половини загрузла в снігу. Ашфільдову машину занесло, але він упорався з кермом і рушив у напрямку Рейнського мосту.

Їм не довелось у домі в Ашфільда поговорити віч-на-віч. Якийсь