Еберхард Паніц - Фосфорна квітка

Вундервальд. Різниця полягає лиш у тому, що я за обох можу ручитися головою. Не ризикуючи.

— О, не кажи, це не різниця, а ціла прірва.

Маргрет. узяла свою валізу й старанно перебрала все, що хотіла туди покласти.

— Ти втрачаєш голову, — гукнула вона йому збуджено. — Ти вже її втратив. Я скрізь відчуваю сморід газу.

Він хвилину слухав, як Маргрет порається на кухні, як ходить туди-сюди спальнею. Нарешті вона з'явилась у коридорі й сказала:

— Я випадково ледве не загинула, але я не вірю у випадковості. Дзвінок по телефону теж не був випадковістю: то був убивця. І той убивця — чоловічого роду.

— Ти справді згадала? — запитав він і ще раз по вінця налив собі віскі. — Я не сумніваюся, на тебе можна покластись, якщо ти кажеш це з такою впевненістю.

Коли у цю ж хвилину постукали в двері, він підійшов до неї й шепнув:

— Це Сара. — Едвардс ніби аж тепер збагнув, що чув у трубці Сарин голос. — Хочеш, щоб я її вирядив звідси й повідомив Гінцпетера?

Його оповив дим із сигарети Маргрет, а тоді він відчув дотик її рук. Вона обняла його за шию.

— Ні, ні, я нікого не бажаю зараз бачити, — заперечила вона пошепки. І раптом заклякла в його обіймах. — Пусти мене, я піду порозмовляю з Сарою й виряджу її звідси.

19

Біля дверей Маргрет обняла дівчину й сказала:

— Добре, що ти прийшла, бо я хотіла вже була йти до тебе.

Обидві були далекими родичками. Едвардс розумів, що і йому належало б потурбуватися про Сару Валентінер. Усі інші її родичі вже повмирали, а з чоловіками Сару ще ніколи ніхто не бачив. Вона була мовчазна й нікому не розповідала про себе, від батька ж пішла за дивних обставин.

— Він надто багато сподівається від мене, — пояснила вона тоді. — Я не хотіла його розчаровувати.

Відтак тепер мучилася докорами сумління, що лишила батька самого в порожньому будинку. За останні роки на тій околиці було кілька крадіжок зі зломом, сумнівні комерсанти там вешталися щодня.

— Не дивно, там з часом назбиралися такі цінності, — сказала Сара. — А сьогодні, невдовзі після його смерті, там знову все перерили. Двері розчинені навстіж. І там бачили якогось іноземця на твоєму автомобілі.

— Кого ж це? — запитав Едвардс і перезирнувся з Маргрет. — Невже Ашфільда?

Сара покрутила головою.

— Ні, якогось азіата. Але то, можливо, лише балачки.

— Можливо, можливо, — вставила Маргрет і нагадала, що Валентінер володів шістьма чи сімома мовами й з кожним іноземцем розмовляв його рідною мовою.

— Мені здається, саме тому він і оселився в цій глушині, бо, так чи так, у гості до нього ходив увесь світ. Поскаржитися на свою самотність він справді не міг би, він цього ніколи й не робив.

Якось, сказала Сара, до батька навідався якийсь китаєць чи японець і поцікавився маскою, що була оздоблена коштовними камінцями.

— В дитинстві я боялася повз неї проходити, — розповіла Сара, — бо, коли з коридора на неї падало світло, її очі моторошно поблискували. Вона висіла в коридорі над сходами, і я точно знаю, що вона ще там була, коли я заходила туди востаннє. Це було рівно три дні тому. Тепер ця маска зникла, а китаєць, мабуть, був саме тим чоловіком, на якого чекав мій батько у Вундервальда.

— Так, там висіли різні маски, дорогі речі, — устряв у розмову Едвардс, не сказав, однак, що того самого дня й він був у старого антиквара. — Наскільки мені відомо, він був дуже довірливий, майже легковажний; двері в нього завжди гуляли. Виходячи з дому, навіть не замикав їх на ключ.

— Ні, він був недовірливий і вже не почував себе там, на околиці, впевнено, — заперечила йому Сара. — І причиною цього була не лише хвороба. Щось мусило статися, щось вивело його з рівноваги. Вундервальд же був його найкращим другом, а яке цькування розпочалося, які наклепи посипалися на нього в останній час, це наганяло страху, хоча він був не боягузливий і тремтів, безперечно, не за свої гроші й не за ці скарби.

— Усе-таки те, що сталося, таке неймовірне, що треба обдумати всі можливі варіанти, — зауважила Маргрет, збуджено обговорюючи з Сарою те, чого вона боялася й що підозрювала. Едвардс їх майже не слухав і вперше через стільки часу подумав про ті хвилини у своєму житті, коли ще тільки збирався сюди їхати. Хтось із Ашфільдових знайомих, чи то китаєць, чи японець, на прощання йому сказав:

— Тобі очі полізуть там на лоба, хлопче. І якщо старий світ наганятиме на тебе страх, то й ти нажени на нього страху. Бо світ жахливий як тут, так і там.

Едвардс здивувався, побачивши, як Маргрет і Сара ставлять на стіл вечерю. Маргрет, усміхаючись, сіла навпроти нього, ніби нічого й не трапилося. Виделки та ножі дзенькали, жінки ще раз завели мову про пекучу таємницю китайця чи японця, й Едвардс раптом виразно уявив собі китайський район і гавань Сан-Франціско, море миготливих барвистих вогнів, яке він побачив наостанок, відлітаючи вночі з того міста, коли вже, щасливий і сповнений надій, сидів у літаку поруч із Маргрет.

Вони уникали будь-яких неприємних розмов, пили собі чай і навіть говорили про погоду. Холод трохи зменшився, але вулиці й досі лежали під снігом, їхати було важко. Сарі довелося поставити свій автомобіль за півкілометра від їхнього будинку.

— Але я поїхала б і на край світу, аби побачити вас, — сказала дівчина. — Сама все це лихо я не зможу перенести. Погано, коли таке трапляється, перше ніж у тебе з'являться добрі друзі.

20

Ашфільд подзвонив їм ще під час вечері. Він хотів прийти й не слухав ніяких відмагань Едвардса.

— Якщо ти не хочеш заварити ще більшу кашу, то, принаймні,