Худайберди Тухтабаєв - Кінець Жовтого дива

— Матері про те, що сталося, ні слова поки що. Зрозумів?

— Так.

Цілу ніч прокачався без сну. Змагали думки, одна страшніша за іншу. Дружина не витримає, коли дізнається, що наш син — убивця або, в кращому разі, підсобник убивць. Зам'яти цю справу я теж не зможу, та й намагатись не буду — совість не дозволить. Можливо, що не знайдуть цього Таліба, який стріляв у сторожа, — адже нема ніяких слідів. Тоді, якщо я не скажу, хто вбивця, Карім залишиться на волі. Якщо скажу, то заберуть і Каріма, бо це він дав злочинцям зброю. Ні, мати з її хворим серцем після всього, що пережила, не перенесе ганьби… ганьби, якою вкрив її любий, наш єдиний син…

Уранці я все ж розповів дружині про те, що сталося. Вона слухала мене мовчки, без звичайних жіночих ахів та охів, але зблідла смертельно. Дав я їй сердечних крапель. Мовчки випила, начебто трохи отямилася.

— Надовго його посадять? — прошепотіла ледь чутно й умовкла.

Ще два дні минуло в тривозі й сумнівах. Не витримав. Совість не дозволила мовчати далі, Хашимджане. Взяв з собою Каріма й пішов на прийом до міністра. Азад Азимович юнаком теж, ось як ти, жив один час у мене, поважав і любив покійну мою дружину. Я поклав перед ним на стіл заяву, пістолет і розповів усе, що мені було відомо про вбивство сторожа ювелірного магазину, про участь у ньому мого сина.

Міністр був приголомшений. Він довго мовчав.

— Та-ак, — проказав потім, похитавши головою. — Погана історія вийшла. — Подумавши трохи, додав: —Але ви не повинні кидати службу.

— Я мушу піти. Тепер я не маю права працювати в органах.

— Залишатися вам чи ні — вирішить міністерство, товариші.

— Ні, я вчиню так, як велить моя совість! — сказав я і вийшов, навіть не попрощавшись з Азадом Азимовичем.

Каріма до суду не арештовували, такий був наказ міністра: три місяці не виходив з дому, сидів біля узголів'я хворої матері. І за весь час жодного разу не зміг прямо глянути мені в очі. Так, тисячу разів він проклинав себе за те, що накоїв. Але уникнути кари не міг. Будь-який злочин, з яких би мотивів його не було б учинено, підлягає покаранню. Ти чуєш, підлягає покаранню!..

Дружині стало гірше, і вона не змогла піти в суд. А я висидів процес від початку до кінця. Карімові дали п'ять років. Повернувшись додому, застав дружину, сердешну мою, порадницю, товариша, помічницю, в ліжку, вже холодною. Чуєш, Хашимджане, я не зміг з нею навіть попрощатись, почути останні слова людини, яку я кохав тридцять років!..

— Не треба, не плачте, — сказав я, але сам не зміг стримати сліз.

— Нічого, синку, так мені стане легше. І я знову буду, як і раніше, щодня, щогодини воювати зі спекулянтами, шахраями, хапугами, боротися за правду. Ти знаєш, що таке правда, синку?

— Знаю.

— Якщо знаєш, затям: правда буває одна. Але злодій, спекулянт і їм подібні розуміють її по-своєму. А ми боремося саме з такими, хто хоче переінакшити нашу правду, чи не так?

— Саме так.

— Молодець! Давай, синку, обнімемося… Знаєш що, ти житимеш у мене, поки Карім не повернеться. Віднині я вважаю тебе своїм сином. І обох синів своїх — тебе і Каріма, якщо людиною вийде, оженю в один день. Хочеш одружитися?

— Я повинен порадитися з бабусею!

Салімджан-ака засміявся і пішов до вогнища, щоб зняти плов, від якого йшли нестерпно смачні пахощі…

На душі похмуро, неспокійно. Казав же товариш Артиков, що траплялися такі випадки, коли наклеп, обмова були сильніші за факти. Полковник навіть сина свого не пожалів, батька рідного не пожаліє, якщо той переступить закон…

Останні три дні комісія працює, не знаючи втоми. І «бідолашний» директор, і кухарі, і квадратний буфетник, як і раніше, правлять своєї: Кузиєв вимагав грошей, нам довелося дати їх — і квит!

Сьогодні на роботу не вийшло два члени комісії — загрипували. Полковник не тямить себе, хоч і сам нездужає, міряє вшир і вздовж свій кабінет і не втомлюється, дарма що подолав чималу відстань, нікуди не виходячи. Раптом він зупинився посеред кабінету, видно, набридло йому це заняття, й наказав:

— Нумо, поїхали!

— Куди?

— У кафе «Сама втіха». Є ідея! — урочисто вигукнув мій начальник. — Ти повинен побачити, як я взагалі працюю. Це буде тобі школою. У нашому ділі слід бути смирним, як ягня, а коли треба — хитрим, як лис, а вимагатимуть обставини — обернутися левом. Я тут знайшов ниточку: один з цієї банди ще не зовсім пропаща людина. Він зможе добряче нам допомогти.

Кафе щойно відчинили. Зала порожня, як берег моря перед припливом. Тендітна касирка знічев'я рівняла напилочком нігті. Пройшли в директорський закапелок.

Адилова на місці не було. Полковник звелів буфетникові покликати кухаря Ураза Хайдарова. Цей хлопчина дуже схожий на буфетника: товста, з жирними складками, пика, опуклі телячі очиці весь час бігають. Коли говорить, дивиться у стелю.

— Уразбаю, ти й досі наполягаєш на тому, що сказав учора? — одразу перейшов до діла полковник.

— Я сказав правду, — прочитав Уразбай зі стелі.

— А очі кажуть: «неправду».

— А ви доведіть, що неправду.

— Отже ти дав Кузиєву сто карбованців?

— Так.

— Яка у тебе зарплата?

— Вісімдесят карбованців.

— Зарплата —