Худайберди Тухтабаєв - Кінець Жовтого дива

— Де тепер цей хлопець? — поцікавився я. — Він живий?

— Живий. Це був син учителя Адилджана. Зараз він голова сільради. — Помовчавши якусь мить, Салімджан-ака вів далі: — Добігли до будинку, дивимося — люду довкола повнісінько. Будинок згорів… І діти… теж… Дружина непритомна лежала в сусідів… Відтоді я сивий, не від старості це, синку.

— Спіймали палія?

— На жаль, ні.

— А тих, що напали на вас? Теж не знайшли?

— Міліція на ті часи не була така сильна, як зараз.

— А потім, що потім?

— Потім келінойї твоя зовсім злягла. Повіз я її до міста лікувати. Та так і залишився тут. Хотів піти з міліції, але дружина розрадила. «Не по-чоловічому це — злякатися, кидати роботу, коли розпеченим залізом треба випалювати внутрішніх ворогів, — сказала вона. — Ви повинні працювати в міліції, хоч би заради світлої пам'яті наших дівчаток, чия кров кличе до помсти». Ось чому я нещадний до злочинців! Ось чому спалахують вони ненавистю, тремтять від страху, коли зачують моє ім'я. Кажуть, я бездушний… Неправда це! Серце моє — не камінь, в нім є і любов, і доброта. Але якщо зустріну злочинця, хай то буде навіть батько рідний — не пожалію, як не пожалів свого сина!

Салімджан-ака грюкнув величезним кулачиськом по столу, схопився, заходив по кімнаті. Потім надів кінець шланга на краник водопроводу, пустив воду в квітник, підійшов до кабиці, розвів вогонь.

— Годі сидіти, пора мити рис! — наказав він мені роздратовано. Бачачи, що в нього зіпсувався настрій, я не зважився просити продовжувати оповідь. Накривши плов, щоб він умлівав, Салімджан-ака сів на місце, взяв пляшку й навіщось збовтнув коньяк:

— Випити ще, чи краще не треба? — сказав він, мовби розмірковуючи вголос.

— Краще не пийте.

— Я не часто п'ю, — промовив Салімджан-ака, з булькотом наливаючи в чарку. — Буває, що раз на місяць, або на два місяці, дивись, та й потягне, як-от сьогодні… Вип'ю, посумую — ніби полегшає. Але перед кожним не розслабишся. Спробуй лишень поплач перед якимось спекулянтом — враз на шию тобі сяде, як на ішака… Ти мені сина, Хашиме, нагадуєш. Він теж, як оце ти, любив трохи похвалитися, збрехнути іноді. Бачить, що діло непосильне, а все одно візьметься: «Е, та чого там, зробимо. Та ще як — на ять зробимо!» Ти теж: не вмієш плов готувати, а кажеш — умію, та ще як! По-моєму, ти й рис кинув у казан, не промивши його як слід, га?

— Бо вода кінчилась… — спробував я виправдатися.

— Ну гаразд, головне, чесний ти хлопчина, не заради користі у всякі халепи вскакуєш. Помилився — визнаєш…

То на чому ми зупинились? Угу, я, здається, казав, що переїхали до міста. Продовжував служити. Намагався бути вірним сином народу, країни своєї. Спершу працював у обласному управлінні міліції слідчим, потім призначили начальником відділу. Хотіли призначити начальником управління, та хтось підкинув кудись наклепницький папірець. Доки розбиралися, з'ясовували і дійшли висновку, що всі звинувачення на мою адресу — чистісінька брехня, минуло близько року… От як, синку… А тим часом народився Карімджан, посвітлішало в домі. У нас з дружиною і горе стало згладжуватися, забуватися якось… Єдиний син! Ми носили його на руках, вдовольняли кожну примху — от і виріс він розпещений, коверзливий, ласий до готовенького, як я тобі казав, брехливий і ледар. Бачили: не так виховуємо дитину, бачили всі вади, а все одно дорожчого, ніж він, не було для нас нікого. І пестили далі.Та й часу, щоб серйозно взятися за нього, не було. З одного боку, любов без міри, з другого — нагляду справжнього немає… Сяк-так закінчив восьмий клас. І навідріз відмовився вчитися далі. Три роки тинявся без діла. Саме тоді, як виявилося, і став він на слизьку дорогу. А нам голову морочив, казав, що серйозно займається спортом…

Коротше, якось уранці я помітив, що дверцята мого письмового стола відімкнені: там я зберігав особистий іменний пістолет, який мені подарував ще нарком внутрішніх справ за викриття махінацій з коконами. Хто міг відчинити шухляду, адже ключ від стола я завжди ношу при собі? Кинувся до столу: ні, пістолет на місці. Тільки в обоймі бракувало одного патрона. Я зачув лихе. Убіг до Карімової кімнати. Дивлюся, спить. На спинці ліжка висять його штани. Багнюка, що прилипла до холош, ще не висохла. Отже, він повернувся додому зовсім недавно. Вдосвіта. Пістолет брав він, це напевно. Але в кого він послав кулю, якої бракувало в обоймі?!

Страшенним зусиллям волі взяв себе в руки, вийшов з кімнати. Коли снідали, вдав, що нічого не сталося. Карім від сніданку відмовився, сказав, що погано себе почуває, зостався в постелі. А я, прийшовши на роботу, зрозумів, що сталося те, чого я найдужче боявся: труп сторожа ювелірного магазину знайдено на вулиці Егарчі, рана від вогнепальної зброї… Надвечір, коли зробили експертизу, стало ясно: цією зброєю був пістолет моєї марки. Куля влучила якраз у серце. Всю міську міліцію було кинуто на пошуки убивці.

Повернувшись додому, я зайшов до Каріма, кинув перед ним пістолет.

— На, застрель рештою патронів мене й маму! Карім похнюпив голову.

— Добре, хоч не на смерть поранив сторожа… — сказав я, щоб викликати його на розмову. Він метнув на мене бистрий погляд. В очах його палахкотів невимовний жах.

— І він упізнав тебе… — додав я.

— Це не я стріляв! — дико закричав Карім.

— Хто стріляв?

— Таліб!

— Де награбоване?

— У Таліба.

— Як потрапив до нього мій пістолет?

— Ми грали в карти. Я програв і… повинен був украсти на один вечір ваш пістолет і дати їм.

— А якби виграв?

— Таліб віддав би мені свій транзистор.

«Який нікчема! — подумав я. Гострий біль різонув серце. — «І